бровами, здоровими чорними очима вже літній чоловік, стає перед чудовною іконою, молиться, б'є поклони, зітхає, знаменується до образа богородиці й позад усіх людей виходить з церкви.
Той чоловік був грек Христофор Хрисанфович Копронідос. Він довго блукав по селах на Україні, продавав кипарисові хрестики, образки й чотки, продавав темним селянам камінці, нібито з Єрусалима, свячену воду, ніби з Йордану, ладанки од усяких хвороб, навіть пальмові гілки, нібито посвячені на вербу в Єрусалимському храмі. Ті камінці він збирав на березі Росі, Расави та інших річок, а святу воду набирав у пляшечки просто з криниць і з ставків. Продавав він і свячене помічне зілля і жебрав на Афон. Набивши добре кишені грішми, видуреними в темних богобоящих селян, він пішов на хитрощі вже більше корисні: задумав дурити багатих київських ченців…
Якось після вечерні він пристав до послушників, примостився коло їх в садку на лавці, в темній алеї, на цвинтарі і почав розпитувати, хто з ченців має багато грошей.
– Чи то пак правду кажуть, що нібито в отця Палладія дуже багацько грошей? Чи то правда, що він багатющий? – спитав він у послушника.
– Що правда, то правда, – обізвався келійник отця Палладія, – я в його вже давно служу за келійника; кажуть, в його є тисячок зо три карбованців, коли й не більше.
– А з яких він: мужиків, чи з міщан, чи таки з духовних? – спитав Копронідос.
Копронідос говорив доволі чистою українською мовою, котрої навчився, тиняючись на селах, але в розмові примішував великоруські слова й шепеляв, як шепеляють греки, що родились і зросли не в Росії.
– Отець Палладій таки з духовних. Він був на селі священиком, овдовів; кажуть, що вже видав дві дочки заміж, і оце годів з п'ять живе в монастирі, – одповів келійник.
– Здається, він богобоящий та богомільний. Так молиться та б'є поклони… що мені аж кинулося в вічі… – обізвався Копронідос.
– Дуже богомільний та богобоящий. Ввечері довго молиться богу, а як лягає спати, то, мабуть, гроші лічить, чи всі дома, бо я часом чую в себе, в другій келії, як бряжчать срібні карбованці та, здається, і червінці, – сказав келійник.
– Бряжчать карбованці! – аж крикнув Копронідос, і його здорові банькаті очі аж закрутились на білках, а зіньки аж заблискали.
– Бряжчать, ще й, видно, в його їх немало, бо лічить часом отой лапіга таки довгенько. Усе сидить і ледве ходить помалу, – сказав молодий проворний келійник.
– І, певно, благочестиво живе й піснюкає, бо такий захуджений, з лиця такий тихий, такий добрий.
– Тихий, тихий, але тиха вода греблі рве… Горілочку п'є добре; а сільські бабки та молодиці з того села, де він був попом, часто приносять йому гостинці: і сало, і масло, і печені кури. А одна якась удова таки часто ходить на прощу в наш монастир.
– І до отця Палладія заходить?
– Атож! Заходить і балакає приязно з ним.
– А як її звуть? – спитав Копронідос.
– Вона Хівря на ймення, – сказав келійник, – там така здорова, огрядна та червонопика! А приходить на прощу сливе щомісяця, бо вона з того ж таки села, що недалечко од Києва.
– А отець Ісакій та Єремія, певно, так само мають гроші, як і Палладій? – спитав Копронідос.
– Мають, але менше, ніж отець Палладій. А скупі, скупі обидва, що й сказати не можна! Гроші мають, а ходять у старому дранті та драних, латаних чоботях, – обізвався другий келійник.
– А з яких вони? – спитав Копронідос.
– Хто їx знає. Здається, з міщан, а може, й селян, – одповів келійник.
– Я більше од ycіx ченців люблю отця Tapacія: такий проворний та жвавий, наче в війську служив. Здається, і цей має грошаки, бо на йому одежа нова, чиста… – казав далі Копронідос.
– І цей має, – обізвався один келійник, – бо часто шиє одежу! О, цей любить чепуритись! Як принесе часом кравець рясу або кафтан, а він як почне примірять, то виварить воду кравцеві незгірше будлі-якої панни: по три рази часом кравець перешиває одежу та приганяє до стану.
– А не знаєте, з яких він? – спитав Копронідос.
– 3 бурсаків; його вигнали з бурси. Але він був у москалях: казав, що навіть служив унтер-офіцером. Та це знати й по ході, бо як ходить по церкві, то задирає голову вгору, мов москаль на муштрі, – сказав келійник.
– Про що ж він розмовляє в келії, як часом зійдуться гості? – спитав Копронідос.
– Розказує, які штуки виробляв вчителям у бypcі; часом говорить про свою давню службу в москалях. А з молодими дияконами усе балакає за червоні щоки та високі перси одної удовиці… Вона тут недалечко од монастиря й живе, – сказав келійник і зареготався на все горло.
«Отже ж, варто закидати мережі в цьому
