щоб зіпсувати її словами, а надто тими словами, які він обрав. Потім момент минув, і я сидів тремтячи, а він весело говорив про ті п’ять днів, які чекають нас попереду.
Поки ми летіли, хмари згущувалися під нами, перетворюючись на брудну сіру ковдру, що розстелилася в усіх напрямках аж до обрію. Ми перетнули кордон між Південно-Африканською Республікою та незалежною африканською державою Ботсвана. Коли ми зробили посадку в Ґабороне, стеля хмар опустилася до тисячі футів. Попри запевняння Лорена в тому, що ми швидко знову підіймемося в повітря, нас зустріла депутація вищих чиновників уряду, які запросили нас поїсти та випити в приватній їдальні аеропорту. Гаряча липка погода, напружені білі обличчя людей, що з жадібною нетерплячістю промовляють до людей із лискучими й напруженими чорними обличчями – й усі спливають потом у гарячих, просякнутих потом випарах і в густих спіралях сигарного та сигаретного диму.
Минуло ще три години, поки реактивний «лір» лише з чотирма пасажирами пробився крізь пелену хмар і вирвався під високе й яскраве сонячне світло.
– Лихо та й годі, – сказав Лорен. – Дорого обійшовся нам цей урочистий прийом. Той чорний виродок Нґелане за виявлену нам честь підняв ціну на ще двадцять тисяч. Мені, звісно, довелося погодитися. Він міг зірвати всю справу, а вона має пройти через міністерство.
Лорен полетів на північ, тримаючи на колінах мапу, а хронометр у руці. Його очі ковзали від компаса до вказівника швидкості, а звідти до годинника.
– Окей, Бене. Ти краще дозволь Роджеру сісти за управління літаком. Ми опустимося в цю кашу й спробуємо коротко оглянути місцевість.
Лорен і пілот Роджер ван Девентер сиділи за панелями управління, Сал і я стояли за ними в дверях кабіни, коли наш літак ковзав униз до землі, пробиваючись крізь брудну хмару. Клапті хмар пролетіли повз наші вікна, а потім несподівано сонце зникло, й ми поринули в густий сірий туман.
Роджер управляв літаком, уся його увага була цілком прикута до панелі інструментів, і, поки стрілка альтиметра повільно наближалася до нуля, я бачив напруження, з яким руки пілота прикипіли до керма. Ми опускалися дедалі нижче й нижче крізь сірий бруд. Роджер підняв закрилки, увімкнув пневматичні гальма і зменшив газ до мінімуму. Ми всі троє, нахилившись уперед і вниз, чекали першої появи землі. Ми опускалися нижче й нижче. Напруга пілота досягла крайньої межі й поступово перетворювалася на страх. Я міг нюхати його згірклий масляний запах і відчувати гострий присмак. Він був заразний. Якщо наш пілот, загартований повітряний птах, боявся, я теж був готовий відчути жах. Несподівано до мене дійшло, що гнів Лорена не дозволить йому зупинитися перед жодним ризиком, і він зрештою дозволить літакові врізатися в землю. Я вирішив утрутитися й розтулив рота. У цьому не було необхідності.
– Перелетіли, – пробурчав Лорен, поглянувши на хронометр. – Підіймайся, Роджере.
– Пробачте мені, містере Стервесант, але дна ця каша не має, – сказав Роджер і спрямував угору ніс «ліра».
Його слова прозвучали, наче зітхання. Він закрив дросель й опустив
