передбачаючи відкриття загубленого міста Макарікарі.
– Озеро мало поширитися бодай на півсотні миль поза межі нинішньої улоговини, – припустив Лорен. – Лише сто років тому Берчел описує озеро Нґамі як внутрішнє море, а сьогодні це калюжа, яку ви можете перестрибнути, надто не напружуючись. Дуже ймовірно, що стародавнє озеро простягалося до підніжжя пагорбів, на яких лежать наші руїни. Ми маємо багато доказів того, що Південна Африка поступово висихає, досить, наприклад, прочитати, як Гарріс Конваліс описує ліси та річки, які більше не існують.
– Бене, – Саллі збуджено схопила мене за руку, – пам’ятаєш, як я звернула твою увагу на те, що місто має форму півмісяця? Це могла бути форма стародавньої гавані, а будинки міста, природно, стояли понад узбережжям.
– Господи, – прошепотів Лорен. – Я не можу дочекатися завтрашнього дня.
Було вже за північ, і пляшки з віскі спорожніли, коли Лорен і Саллі нарешті пішли до своїх наметів. Я знав, що не зможу заснути, й тому покинув табір, проминувши багаття, навколо якого лежали схожі на кокони, загорнуті в ковдри, тіла наших служників, і вийшов на поверхню улоговини. Світло зірок забарвлювало сіль у бридкий сірий колір, схожий на колір привидів, і вона хрустіла та потріскувала на кожен мій крок. Я йшов досить довго, зупинившись одного разу, і почув далеке гарчання лева, яке долинало від бушу. Коли я повернувся до табору, ліхтар ще горів у наметі Саллі, і її силует був збільшений на тлі білої парусини намету, величезний темний портрет моєї любові. Вона читала, сидячи зі схрещеними ногами на польовому ліжку, та, коли я подивився на неї, простягла руку й погасила ліхтар.
Я трохи зачекав, збираючи свою мужність, а тоді підійшов до її намету, й моє серце закалатало, як молоток, намагаючись вихопитися зі своєї спотвореної клітки.
– Сал?
– Чого тобі, Бене? – лагідно відповіла вона на мій шепіт.
– Можна мені увійти?
Вона завагалася, перш ніж відповісти.
– Гаразд, лише на хвилину.
Я увійшов до намету, й у сутінках її біла нічна сорочка мала блакитний колір. Я потягся до її обличчя й торкнувся рукою її щоки.
– Я прийшов сказати, що кохаю тебе, – лагідно мовив я й почув, як їй трохи перехопило дух у темряві.
Коли вона відповіла, її голос пролунав ніжно.
– Бен, – прошепотіла вона. – Мій любий, мій дорогий Бен.
– Я хотів би залишитися з тобою на ніч.
І мені здалося, що в її голосі пролунав жаль, коли вона відповіла:
– Ні, Бене. Це стало б відомо кожному. А мені не хочеться, щоб так було.
Ранок розпочався так само, як закінчився попередній день. У всіх був чудовий настрій, усі сміялися за сніданком. Весело базікаючи, слуги згорнули табір і поскладали всі речі у вантажівки – й о сьомій годині ранку ми покинули дорогу й поїхали
