очевидно, що мапа нічого йому не говорить.
– Вони хочуть добутися до Катуба Нґазі, – швидко пояснив йому водій.
Вони всі були переконані в тому, що ні Лорен, ні я не знаємо їхньої мови і що вони можуть вільно розмовляти в нашій присутності. Отже, я тоді вперше почув цю назву. Катуба Нґазі – Криваві Пагорби.
– Що ти їм сказав? – запитав носій рушниць.
– Що ми не знаємо того місця.
– Правильно, – погодився носій рушниць. – Скажи їм, що там немає слонів, що дикі звірі живуть на південь від улоговини.
Водій слухняно переказав нам ці відомості й був розчарований, коли на нас його повідомлення не справило ані найменшого враження.
– Ну що ж, – сказав їм Лорен надзвичайно люб’язним тоном. – Отже, сьогодні ви довідаєтеся дещо нове для себе. Ви вперше побачите ті пагорби. – Він згорнув мапу. – А тепер повантажте м’ясо і їдьмо далі.
За п’ять хвилин весь настрій експедиції змінився. Саллі й обслуга перебували у стані глибокої депресії. Більше не було ні усмішок, ні жартів, а лише похмурі обличчя, африканці збиралися по кілька людей і щось мурмотіли одне до одного. Темп роботи впав майже до нуля, і знадобилося півгодини, щоб повантажити м’ясо забитих сернобиків. Поки це відбувалося, я відвів Лорена вбік від машин на відстань чутності й швидко розповів йому про суть розмови, яка відбулася між нашими африканськими слугами.
– Криваві Пагорби! – Лорен був у захваті. – Це означає, що вони майже напевне знають про руїни – схоже, це місце перебуває під табу.
– Так, – погодився я. – Але тепер нам доведеться остерігатися саботажу. Подивися на них – вони можуть зірвати нашу експедицію. – Ми обернулися й стали дивитися на повільні, майже сомнамбулічні рухи нашої обслуги. – Я припускаю, нам доведеться добиратися до Кривавих Пагорбів довше, аніж дозволяє наш час.
Ми знову виїхали з улоговини, бо рухатися по ній було небезпечно, адже під поверхнею там могли бути піщані провалини, які засмоктали б машину, і ми поїхали далі по піщаному, але твердому ґрунті понад краєм улоговини. Ми перетнули ще один глибокий рів, спочатку знайшовши місце, де його береги були не такими крутими, та їхали хвилин двадцять, перш ніж помітили, що жодної з вантажівок за нами не видно. Зачекавши десять хвилин, протягом яких Лорен і я нетерпляче курили, ми повернули назад і дісталися до сухого річища, яке нещодавно перетнули.
Одна з вантажівок наполовину висіла над краєм рову, одне її переднє й одне заднє колесо не доторкалися до землі, але черево глибоко загрузло в пісок. Друга вантажівка стояла неподалік, і чотирнадцять дорослих чоловіків сиділи або стояли навколо неї в різних розслаблених позах, не роблячи найменшої спроби визволити застряглу машину.
– Джозефе, – покликав Лорен водія, – як це сталося?
Джозеф стенув плечима з байдужим виразом, але йому було важко приховати своє задоволення.
– Гаразд, джентльмени, може, все-таки витягнемо її, – запропонував Лорен тоном ядучої іронії.
Минуло ще півгодини,
