меланхолією, я переживав тривогу й невпевненість.
Коли я спустився вниз, до табору, Лорен сидів сам-один біля вогню, дивлячись на полум’я і цмулячи віскі.
– Де Саллі? – запитав я.
– Пішла спати. У препоганому настрої. Ми засперечалися про криваві види спорту та побиття чорношкірих.
Лорен подивився на її намет, у якому досі горіло світло від ліхтаря. Від багаття слуг не долинало співу, коли Лорен і я їли засмажену печінку сернобиків та бекон, омиваючи страви теплим червоним капським вином. Попоївши, ми певний час сиділи мовчки й допивали вино.
– Стомився, – сказав нарешті Лорен і підвівся на ноги. – Піду зателефоную Ларкіну. Обіцяв телефонувати йому кожного другого вечора. До ранку, Бене.
Я дивився, як він підійшов до лендровера й увімкнув радіоприймач, що працював на двох хвилях. Я почув п’яний голос Ларкіна крізь гудіння й тріскотіння атмосферних перешкод. Протягом кількох хвилин я дослухався до звуків радіо, поки Лорен робив свій звіт. Потім також підвівся на ноги й пішов геть від табірного вогнища.
З тривогою в душі, досі перебуваючи під впливом свого непевного настрою, я помандрував у темряву. Кістки сернобиків привабили до табору табун гієн, й вони хихотіли та вищали, блукаючи між покритих шпичаками дерев. Тому я не став відходити далеко від табору, підійшов до намету Саллі й зупинився там на кілька хвилин, щоб натішитися її близькістю, потім попрямував до вогнища слуг. Мої ноги ступали нечутно по м’якому піску, і я почув, як говорить один зі старих носіїв рушниць, коли я наближався. Він заволодів увагою всіх інших, що сиділи навпочіпки навколо слабенького вогню. Його слова долетіли до мене виразно й розбудили мою пам’ять. Я відчув, як вони лунко скотилися по моєму хребту, як примарні пальці залоскотали мої руки та шию, а моє волосся стало сторч.
– Від цього зла треба навіки очистити землю та людські мізки.
Це були ті самі слова, які промовив Тимоті Маґеба, – ті самі слова, але сказані іншою мовою. Я зачаровано втупився в зморшкуваті, позначені віком риси старого матабеле. Либонь, він відчув мій пильний погляд, бо підняв очі й побачив мене в густій темряві.
Він знову заговорив, остерігаючи їх:
– Стережіться, тут Павук, – сказав він.
Вони прозвали мене Павуком за моє маленьке тіло й довгі кінцівки. Його слова звільнили їх від чарів, під якими вони перебували, вони засовали ногами й закашляли, дивлячись на мене. Я обернувся й пішов геть, але слова старого матабеле залишилися зі мною. Вони тривожили мене, підсилюючи мій неспокій.
Намет Саллі був тепер темний, як і намет Лорена. Я пішов до власної постелі й довго не міг заснути, дослухаючись до нічного виття гієн і міркуючи по те, що принесе нам завтрашній день. В одному не доводилося сумніватись: десь на середину дня ми знатимемо, чи риски на фотографії мають природне походження, чи утворені діяльністю людини, і з цією думкою я нарешті заснув.
Із
