намету – чи то було перше світло світанку? Тоді я не надав цьому ніякого значення.
Набрати персонал для проекту було найважливішим завданням, і тут мені пощастило. Пітер Вілкокс наготувався піти у річну відпустку з Кейптаунського університету. Я полетів до Кейптауна, щоб побачитися з ним, і за шість годин розмови переконав його, що розкішне життя в Європі йому зовсім не сподобається. Трохи важче мені було вплинути на Гізер, його дружину, та все змінилося, коли я показав їй фотографію малюнка білого царя. Як і для Саллі, наскельні розписи – одне з її головних захоплень.
Для розкопів вони справжні фахівці. Мені вже довелося працювати з ними разом під час дослідження Сленґкопських печер. Обом було вже за тридцять. Він пузатий і лисий, в окулярах у сталевій оправі й у штанях, які щохвилини загрожували упасти вниз, через що йому доводилося постійно підсмикувати їх. Вона тонка й вугласта, з широким сміхотливим ротом і кирпатим носом, густо всіяним ластовинням. Вони мають дитячу вдачу, веселі, добре обізнані й працелюбні. Пітер добре грає на джазовому акордеоні, а Гізер має голос, який легко входить у гармонію з моїм.
Пітер відрекомендував мені двох аспірантів, яким він беззастережно довіряв. Я дещо навіть розгубився, коли зустрівся з ними вперше. Рал Девідсон – молодик віком двадцять один рік, хоч його чоловічу стать було нелегко визначити відразу. Проте Пітер запевнив мене, що під цією нерозчесаною кучмою волосся ховається перспективний молодий археолог. Його наречена, серйозна дівчина в окулярах, закінчила курс на рік раніше. Хоч вона була дивовижно негарною, а я віддаю перевагу дівчатам вродливим, Леслі Джонс змогла завоювати моє серце відразу, схвильовано прошепотівши мені: «Докторе Кейзин, я думаю, ваша книжка “Стародавня Африка” найцікавіший твір із тих, які довелося мені будь-коли прочитати».
Такий гарний смак забезпечив роботу для них обох.
Пітер Ларкін знайшов для мене сорок шість африканських чорноробів із південних територій Ботсвани, які ніколи не чули ані про Криваві Пагорби, ані про накладене на них прокляття.
Моїм єдиним розчаруванням став Тимоті Маґеба. Я провів п’ять днів у Йоганнесбурзькому інституті, коли повернувся із Кейптауна, усі ці п’ять днів намагався переконати Тимоті, що він потрібен мені на розкопах біля Кривавих Пагорбів.
– Мачане, – сказав він, – тут є робота, яку ніхто не спроможний зробити, крім мене. – Згодом мені довелося пригадати ці його слова. – Там, куди ти мене запрошуєш, можуть працювати багато людей. Ти вже набрав таких чоловіків і жінок, усі вони фахівці. Я тобі не потрібен.
– Прошу тебе, Тимоті. Робота, на яку я тебе запрошую, триватиме лише півроку чи десь так. Твої справи тут можуть зачекати. – Він енергійно похитав головою, але я наполягав: – Я справді хочу, щоб ти був поруч, і я потребую тебе. Там є проблеми, які тільки ти міг би пояснити. Тимоті, там більш як п’ятнадцять тисяч малюнків на скелях. Багато з них – це символічні стилізовані емблеми, які лише ти…
– Докторе
