style="font-size:15px;"> Після ланчу ми пішли оглянути розкопи, й Лорен знову висловив кілька натхненних здогадів. Команда Пітера відкрила в кутку, що утворився між скелястим пагорбом і муром, кілька великих, однакових, схожих на чарунки кімнат. Вони сполучалися довгим коридором, і залишилися рештки від вимощеної плитами підлоги та системи дренажу. Кожна кімната мала площу приблизно в двадцять п’ять квадратних футів, і, схоже, це була єдина будівля поза мурами, споруджена з кам’яних блоків, а не виліплена з глини або стулена з необпаленої цегли.
Найімовірніше призначення цих чарунок дало нам підстави назвати їх «в’язниця».
– Невже мені доведеться виконати тут усю роботу? – зітхнув Лорен. – Ви ж навіть показали мені малюнки, на яких зображені бойові слони?
– Ти маєш на увазі стійла для слонів? – запитав я.
– Ти швидко міркуєш, хлопче! – Лорен поплескав мене по плечу, і я почервонів. – Але наскільки мені відомо, в Індії їх називають «слоновими лініями».
Після обіду протягом години я працював у своїй темній кімнаті, проявивши три рулони плівки, а коли закінчив, то пішов шукати Лорена. Він мав відлетіти вранці наступного дня, а нам ще треба було багато чого обговорити.
Я не знайшов його ані в будинку для гостей, ані у вітальні, а коли я запитав, де його шукати, то Рал сказав:
– Я думаю, він пішов до печери, докторе. Він позичив у мене ліхтар.
Леслі подивилася на нього поглядом, який вона вочевидь хотіла зробити дуже значущим, спочатку спохмурніла, потім злегка похитала головою, але для нього той її погляд означав не більш, як для мене. Я пішов узяти свій ліхтар, а потім вирушив до печери через мовчазний гай, обережно ступаючи між відкритими розкопами. Із тунелю, що ховався за товстим стовбуром дикої смоковниці, не проникало ніякого світла.
– Лорене! – погукав я. – Ти тут?
Мій голос загубився в глибині печери, відлунюючи від скель. Відлуння завмерли, запала тиша, і я пішов у глиб тунелю. Я освітлював ліхтарем темряву попереду себе, нахиляв голову під дзижчанням летючих кажанів і дослухався до своїх кроків, шарудіння яких здавалося в тиші дуже гучним.
Я ніде не бачив світла, тому зупинився й погукав знову:
– Лорене, ти тут чи ні?
Мій голос дзвінко пролунав у печері. Відповіді не було, і я пішов далі, вниз по проходу.
Коли я вийшов із тунелю, то зненацька потужний пучок світла від ліхтаря перетнув печеру й засліпив мені очі.
– Лорене? – запитав я. – Це ти?
– Чого тобі треба, Бене? – запитав він із темряви, що чорніла за його ліхтарем.
Голос його прозвучав роздратовано, навіть сердито.
– Я хочу обговорити з тобою план наших наступних дій, – сказав я, затуляючи очі від потужного світла.
– Це може почекати до завтра.
– Ти відлітаєш рано. Поговорімо тепер.
Я рушив через печеру до нього, відвертаючи очі від світла, що засліплювало мене.
– Спрямуй
