далі, Тимоті.
Я спробував сказати це недбало й легко, але мій голос трохи заскрипів.
– Мій дід прийшов до мене, доторкнувся до мого плеча і сказав: «Піди з благословенним до Кривавих Пагорбів, і там я відкрию тобі таємниці й покажу потаємні місця».
Я відчув, як моя шкіра вкрилася гусячими прищами. Тимоті сказав «до Кривавих Пагорбів», а ніхто не казав йому про цю назву.
– До Кривавих Пагорбів, – повторив я.
– Таку назву він застосував, – погодився Тимоті. – Я можу лише здогадуватися, що він мав на увазі ваше Місячне місто.
Я промовчав; у мені розважливий чоловік воював із чоловіком примітивним і забобонним.
– Ти хочеш полетіти завтра зі мною, Тимоті? – запитав я.
– Я полечу з вами, – погодився Тимоті. – І, можливо, я зможу показати вам те, що ви шукаєте, якщо мені вдасться.
Втрачати мені не було чого. Тимоті явно був щирий зі мною, досі напружений і мав натягнуті нерви.
– Я вже запрошував приєднатися до мене, Тимоті, і я був дуже розчарований, коли ти відмовився. Звичайно, ти можеш полетіти зі мною, і ми з’ясуємо, чи справді видовище руїн щось розбудить у твоїй пам’яті.
– Дякую вам, докторе. О котрій годині ми вилітаємо?
Я подивився на свого годинника.
– Святий Боже, уже четверта година. Ми вилетимо о шостій.
– Тоді мені треба бігти додому й спакуватися. – Тимоті поставив келиха на стіл із шухлядами, потім обернувся до мене. – Є одна невеличка перешкода, докторе. Закінчився термін мого дозволу на пересування, а нам доведеться перетинати кордон Ботсвани.
– О хай йому біс, – промурмотів я, глибоко розчарований. – Ти повинен поновити його й полетіти зі мною, коли я приїду до Кейптауна наступного разу.
– Як бажаєте, докторе, – з готовністю погодився він. – Звичайно, це забере два чи три тижні – за цей час усе вивітриться з моєї пам’яті.
– Так, – кивнув я головою й відчув доторк голки спокуси.
Я людина, що звикла дотримуватися всіх законів, але тепер, подумавши про можливість порушити один із них, я побачив, що від мого наміру ніякої шкоди не буде. Шанс, що Тимоті зможе привести мене на кладовище давніх жителів міста, виправдовував будь-який ризик.
– Ти готовий ризикнути, Тимоті? – запитав я.
Формальності, що стосувалися прильоту та вильоту літаків Стервесанта, були зведені до мінімуму. Його літаки відлітали й прилітали щодня, й телефонного дзвінка до властей аеропорту вистачало, щоб повідомити про відліт. Ім’я Стервесанта мало таку вагу, що пасажирів на його літаках ніколи не рахували, незалежно від того прилітали вони чи відлітали. У тому, що стосувалося Місячного міста, Лорен домігся спеціального статусу з урядом Ботсвани, й ми могли не боятися жодних проблем із доскіпливими чиновниками.
Я міг вивезти Тимоті на три дні, й ніхто б цього не помітив, і ніякої шкоди
