й відчув певну стурбованість. Він сидів у своїй синій вітрівці, нахилившись, й на його лобі та вниз від ніздрів прорізалися зморшки болю. Шкіра в нього посіріла, а губи мали синій колір зі світло-червонястим відтінком. – З тобою все гаразд?
– Моя рука трохи болить, докторе. – Він відгорнув полу куртки. Рука була на перев’язі, наново перебинтована. – Але з нею все буде окей. Я подбав.
– Ти витримаєш політ?
– Витримаю, докторе.
– Ти певен?
– Так, я певен.
– Тоді, думаю, все обійдеться.
Я сів за стіл і набрав телефонний номер. Мені відповіли після першого ж гудка.
– Поліція аеропорту!
– Це доктор Кейзин від Стервесанта, Африка.
– Доброго ранку, докторе. Як ви себе почуваєте сьогодні?
– Добре, дякую. Мені потрібен дозвіл на політ до Ботсвани рейсом ZA-CEE.
– Зачекайте, докторе. Дайте мені подивитись на матеріали. Хто перебуває на борту літака?
– Один пасажир, я і пілот Роджер ван Девентер – усе як звичайно.
Я диктував, тоді як констебль на протилежному кінці дроту записував мої слова старанним стенографічним почерком. Нарешті він сказав:
– Усе гаразд, докторе. Бажаю вам успішного польоту. Я передам ваш дозвіл на політ до пропускного пункту.
Я поклав слухавку й усміхнувся до Тимоті.
– Усе залагоджено. – Я підвівся на ноги. – Ходімо.
І я рушив до виходу з офісу. Двигуни «дакоти» працювали на холостому ходу. Троє чорношкірих членів наземної команди непоясненно покинули свої місця біля злітної смуги й швидко рушили до мене.
– Докторе! – пролунав за моєю спиною голос Тимоті, і я обернувся до нього.
Мені знадобилося чотири чи п’ять секунд, аби зрозуміти, що він тримає у неушкодженій руці короткоствольний пістолет-автомат китайської моделі, наставивши його дуло мені в живіт. Я витріщився на нього.
– Пробачте, докторе, – лагідно промовив він, – але так треба.
Люди з наземної команди були вже обабіч мене й схопили мене за руки.
– Будь ласка, вірте мені, докторе, що я не завагаюся вбити вас, якщо ви не станете співпрацювати з нами. – Він підсилив свій голос, не відриваючи від мене погляду. – Ходіть, – сказав він на венда.
Ще п’ятеро чоловік вийшли крізь зовнішні двері ангара. Я відразу впізнав двох молодих банту, які працювали асистентами в інституті, й одну з дівчат. Усі вони мали в руках оті схожі на обрубки пістолети-автомати й вели, підтримуючи його на ногах, тяжко пораненого незнайомця. Ноги в нього підгиналися, а груди та шия були обмотані просяклими кров’ю бинтами.
– Відведіть його в літак, – рішучим голосом наказав Тимоті.
А я тупо стояв, паралізований шоком, а тим часом група, що супроводила пораненого, протиснулася між тими, що тримали мене, й бічною стіною. Вони тепер перекривали
