style="font-size:15px;"> Вони знову вдарили мене кілька разів, і сталь угородилася мені в череп. Тепла кров потекла на обличчя, засліпивши мене. Мої руки ослабли, я випустив чоловіка, якого мало не розчавив, обернувся, щоб відбитися від інших. Засліплений власною кров’ю, оглушений своїм маніакальним ревом, я вимахував руками й намагався схопити їх, а вони з’юрмилися навкруг мене й били мене чим прийдеться. Удари сипалися мені на голову й плечі. Коліна мені підігнулися, і я впав. Я ще зберігав свідомість, підтримували мене гарячі хвилі гніву. Тоді вони стали бити мене черевиками по грудях і животу. Я зігнувся навпіл, засліплений, скручений у клубок на холодному масному бетоні, намагаючись ухилитися від шквалу взутих у черевики ніг.
– Годі, облиште його, – пролунав голос Тимоті. – Затягніть його в літак.
– Моя рука. Я його вб’ю, – пролунав голос, схожий на кувікання свині.
– Кажу тобі, припини, – пролунав голос Тимоті, й почувся виляск ляпасу на чиємусь обличчі. – Нам потрібні заручники. Заберіть його в літак.
Мене потягли по підлозі. Багато рук підняли й важко кинули мене на металеву підлогу фюзеляжу. Двері з виляском зачинилися, приглушивши гуркіт двигунів.
– Скажіть пілотові, нехай підіймає літак у повітря, – наказав Тимоті. – Відведіть доктора в радіорубку.
Мене протягли по усьому проходу. Струсивши віями кров з очей, я побачив побілілого інженера та його чорношкіру наземну команду – ті лежали зв’язані без верхнього форменого одягу, яким банда скористалася для маскування, та з кляпами в роті під стінкою фюзеляжу.
Мене брутально посадили на стілець в радіорубці й зв’язали так туго, що мотузки боляче врізалися в тіло. Моє обличчя розпухло й заніміло, а смак власної крові пахнув металом у роті.
Я обернув голову й подивився в кабіну. Роджер ван Девентер сидів за пультом управління. Під припухлим оком у нього красувався мертвотний синець, його підбите сивиною волосся було скуйовджене, а обличчя – бліде й нажахане. Один із нападників стояв за його спиною, впираючи дуло автоматичного пістолета йому в потилицю.
– Злітайте, – наказав Тимоті. – Дотримуйтеся всіх звичних процедур. Ви мене зрозуміли?
Роджер нервово кивнув головою. Мені стало шкода його, я зрозумів, що він не герой по натурі.
– Пробачте, докторе, – спробував він пояснити мені ситуацію. – Вони схопили мене в ту мить, коли я ступив на борт. – Уся його увага була спрямована на те, щоб вивести великий літак на ще темне злітне поле. Він не дивився на мене. – Я не мав жодного шансу.
– Усе гаразд, Роджере. Я теж потрапив у пастку, – відповів я йому хрипким голосом. – Мені лише пощастило дати доброго прочухана двом із них.
– А тепер, будь ласка, годі базікати, докторе. Містер ван Девентер мусить зосередитися на тому, щоб успішно злетіти, – застеріг мене Тимоті, і я спрямував на нього погляд, сповнений такої гострої ненависті, яку я тільки міг видобути зі свого занімілого обличчя.
Роджер
