провели по коридору до кабінету, де майже не було меблів, якщо не вважати меблями великий портрет голови Мао. Тимоті Маґеба підвівся з-за столу й помахом руки відпустив моїх охоронців.
– Будь ласка, сідайте, докторе.
Він був у камуфляжній формі парашутиста та з нашивками й зірками полковника Китайської Народної Армії.
Я сів на дерев’яну лаву, і мій погляд прикипів до півдесятка пляшок пива «Таскер», які стояли на таці. Пляшки були покриті холодними краплями роси, і я відчув, як горло в мене конвульсивно стислося.
– Я знаю, як ви любите випити пляшку холодного пива, докторе.
Тимоті відкоркував одну з пляшок і подав мені. Я похитав головою.
– Ні, дякую, я не п’ю з убивцями.
– Як хочете.
Він кивнув головою, і я побачив тінь жалю, що промайнула в його темних замислених очах. Він підніс пляшку до власного рота й зробив ковток. Я дивився на нього, знемагаючи від спраги.
– Страта інженера не була передбачена, – сказав він. – Я не хотів, щоб це сталося. Будь ласка, зрозумійте мене, докторе.
– Так, я тебе розумію. А коли дим від нашої спаленої землі затьмарить небо, а сморід від наших трупів приголомшить навіть ваш чорний дух, ти також викрикнеш: «я не хотів, щоб це сталося»?
Тимоті відвернувся від мене й пішов до вікна, він стояв і дивився на плац, де загони вдягнених в однострої банту маршували під палючим сонцем.
– Я домігся, щоб вас відпустили, докторе. Вам дозволять повернутися додому на «дакоті». – Він повернувся й став навпроти мене, а тоді перейшов з англійської мови на венда. – Моє серце болить, знаючи, що ви покинете мене, мачане, бо ви чоловік добрий, сильний, наділений великою мужністю. Колись, я сподівався, ви приєднаєтеся до нас.
Я відповів на венда:
– Моє серце також болить, чоловік, якого я вважав своїм другом, якому я довіряв, чоловік, що здавався мені людиною доброї волі, тепер приєднався до напівсвіту злочинців і руйнівників. Він помер для мене, й серце мені болить.
Я зрозумів, що сказав правду. Це була не тільки спроба присоромити його. Під ненавистю й гнівом ховалося відчуття смутку, відчуття втрати. Я вірив у нього. Я бачив у тому чоловікові, яким він був, надію для цього бідолашного, змученого континенту. Ми дивилися один на одного із сумним жалем, дивилися через простір у чотири фути, що був широкий, як простори небес, і глибокий, як безодня пекла.
– Прощайте, докторе, – лагідно сказав він. – Ходіть із миром, мачане.
Вони вкинули мене в кузов трьохтонної вантажівки й відвезли до злітної смуги, босого й роздягненого до спідньої білизни.
Вони утворили подвійну лінію від вантажівки до «дакоти». Їх було близько двохсот у парашутних одностроях, тож нам довелося пройти по вузькому проходу крізь шерегу глузливих чорних облич по обидва боки від нас. Китайські інструктори, чиє гладеньке чорне волосся вибивалося з-під формених кашкетів, проводжали нас широкими зневажливими посмішками. Я гостро
