Стервесанта на подорожі, докторе?
– Чи знали ви, що він подався до Китаю й пройшов там підготовку як керівник партизанської війни?
– Чи підписували ви замовлення на двадцять сім ящиків сукновальної глини, яку мали доставити з Гонконга, докторе, і ці митні декларації?
То були стандартні інститутські форми, і я також упізнав через стіл свій підпис на митних деклараціях. Проте я не пам’ятав, чи цей вантаж надійшов.
– Чи знали ви, що з цим вантажем надійшло сто п’ятдесят фунтів пластикової вибухівки, докторе?
– Чи впізнаєте ви ці тексти, докторе?
Памфлети на дванадцятьох африканських мовах. Я прочитав перший рядок одного з них. Терористична пропаганда. Заклики вбивати, спалювати й руйнувати.
– Чи відомо вам, що вони надруковані у вашій інститутській друкарні, докторе?
Запитання надходили нескінченно, я стомився, я був спантеличений, я суперечив сам собі. Я показав рани на своїй голові, сліди від мотузок на зап’ястках і ногах, але запитання все надходили. Голова моя пульсувала, мій мозок почувався як розтовчене желе.
– Ви впізнаєте ці речі, докторе?
Пістолети-автомати, боєприпаси.
– Так! – заволав я. – Дула таких пістолетів впиралися мені в голову, в мій живіт!
– А ви знали, що вони надходили в ящиках для книг, адресованих на ваш інститут?
– Коли ви здобули поліційний дозвіл на виліт «дакоти», докторе, ви заявили…
– Вони схопили мене після телефонного дзвінка. Я це пояснював дванадцять разів, нехай вам чорт!
– Ви знали Маґебу протягом дванадцятьох років. Він був вашим протеже, докторе.
– Ви хочете сказати, що Маґеба ніколи не намагався поговорити з вами? Що ви ніколи не розмовляли з ним про політику?
– Я до них не належу! Присягаюся… – Я пригадав кров, яка бризнула на дах кабіни, гостру крицю, що впиналася мені в голову, плювок, що прилип до мого волосся. – Ви повинні повірити мені, благаю вас! О Боже, повірте мені, повірте!
Либонь, у цю хвилину я знепритомнів, гаряча темрява накрила мені голову, і я сповз зі стільця на підлогу.
Я прийшов до тями в лікарняній палаті, між чистими хрусткими простирадлами – і Лорен Стервесант сидів біля мого ліжка.
– О, дякувати Богові, це ти, Ло.
Мене опанувало почуття полегкості, від якого я мало не задихнувся. Лорен тут, і тепер усе буде гаразд.
Він нахилився наді мною без усмішки, його вродливе обличчя було холодне й тверде, наче вилите з бронзи.
– Вони думають, ти належав до банди. Що ти все це організував, що ти використав інститут як штаб для терористичної діяльності.
Я витріщився на нього, а він провадив із безжальною невблаганністю:
– Якщо ти зрадив мене й мою країну, якщо ти перейшов до наших ворогів, тоді не сподівайся пощади від мене.
– Ти також, Ло. Не думаю, що я зможу
