– ходи туди, хлопче, й розкопай там усе до самого дна!», я зрозумів, що, певно, виявив забагато емоцій та ентузіазму. Я пригадав, як старий Ксаї намагався наслідувати Сонячного Птаха – притискав свої руки, якими надто вимахував, до колін.
У Місячному місті мене зустріли, як героя. Вони стежили за моїми пригодами по радіо, але тепер відкрили цілий ящик пива «Віндгок» і всілися навколо мене кружка, поки я знову розповів їм свою історію.
– Цей Тимоті завжди справляв на мене дивне враження. – Саллі знову показала своє дивовижне вміння заднього бачення. – Я хотіла сказати тобі, що в ньому є щось сумнівне. – Потім вона підійшла до мене й поцілувала мене в лоб у присутності всіх, і я густо почервонів. – Хай там як, а ми раді, що ти тепер у безпеці, Бене. Ми дуже турбувалися за тебе.
Наступного ранку, відвізши Лорена до злітної смуги й подивившись, як він відлітає, я пішов відшукувати Рала Девідсона. І знайшов його на дні траншеї, де він вимірював розміри плити з пісковику. Стрункий і підтягнутий, він був у шортах, які майже нічого не прикривали, пасмо скуйовдженого волосся майже повністю закрило риси його обличчя, а шкіра засмагла на сонці в колір червоного дерева. Тепер він дуже мені подобався. Ми сіли на краю траншеї, гойдаючи ногами над її стінкою, і я розповів йому про свою ідею про каменоломню.
– Чудово, док! І чому я не подумав про це раніше? – з ентузіазмом вигукнув він.
Того вечора ми накреслили приблизний план: щодня розширювати район пошуку, просуваючись уперед по спіралі. Команду Рала тимчасово звільнили від розкопок на території храму й озброїли мачете для штурму грубої колючої рослинності, яка вкривала вершини скелястих пагорбів.
Увесь пошук був спланований, як військова операція. Я помирав від бажання знайти застосування раціям, якими Лорен наділив нас, хоч ми й не просили його про це. Ми з Ралом випробували ці апарати, викрикуючи один одному: «Де ти там?», «Я тебе зрозумів!», «Переходжу на прийом!» і таке інше.
Пітер Вілкокс щось пробурмотів про бойскаутів, але я думаю, він заздрив нам і в такий спосіб висловлював невдоволення, що його не запросили взяти участь у пошуку. Проте Леслі й Саллі пройнялися нашим ентузіазмом і постачили експедицію достатнім запасом їжі та питва, щоб ми були ситими та п’яними протягом тижня. Вони попідхоплювалися зі своїх ліжок удосвіта й іще в піжамах та халатах, а Леслі з волоссям у бігуді, проводжали нас і бажали нам успіху. На чолі команди прихильників, навантажених харчами й обладнанням, трохи почуваючи себе Скоттом або хоробрим Кортесом, я вів їх до розколини в скелі, яка стала нашою регулярною дорогою до вершин – а через десять годин, залитий потом, брудний, подряпаний шпичаками, покусаний ґедзями та мухами, обпечений сонцем і в препаскудному гуморі, я знову приводив їх униз.
Ця рутина тривала протягом наступних десятьох днів, а на десятий вечір, коли ми зупинилися напівдорозі в ущелині пагорба трохи перепочити, Рал несподівано подивився на круті схили ущелини і сказав голосом, у якому пролунав подив:
– Ви тільки гляньте,
