ніколи не думав про таке.
– Про мої сумніви ти повинен донести у КГБ… І мене відправлять у відставку. Здається, я втомився вже.
– Ростиславе Модестовичу, ви мене образили.
– Олександре. Ти повинен донести. Ти професіонал і розумієш, що таке офіцерська честь.
– Товаришу майоре, у мене є свій власний кодекс честі. А він забороняє зраджувати учителя і друга. Навіть якщо заради цього мені довелося б пожертвувати власною свободою або власним життям.
– Не говори так, Олександре. Людина здебільшого говорить щиро, але поступає – відповідно до конкретної ситуації. Ти не знаєш, у якій ситуації можеш опинитися завтра.
– Ростиславе Модестовичу, не сумнівайтесь у мені.
– Якби я в тобі сумнівався, то не розмовляв би зараз з тобою. Але запам’ятай: за гарними словами не завжди гарні вчинки, – майор поклав руку учневі на плече, усміхнувся і сказав: – Пообідаємо сьогодні разом.
– З задоволенням. Тільки прошу вас: більше не говорімо про…
– Як скажеш… Тільки йдемо не до нашої їдальні, поїдемо до ресторану. У нас є звільнення до 23 години.
– Прекрасно.
– Я тобі підготував сюрприз.
– Ростиславе Модестовичу, ви мене розбещуєте. Недавно я отримав од вас подарунок, сьогодні готуєте сюрприз. Це не даремне.
– Маєш рацію. Це не даремне.
– Чим я розплачуся з вами?
– Тим, що вважатимеш себе боржником.
– Людина вічний боржник. Але бути у боргу перед вами – то велика честь.
– Запам’ятай нашу розмову.
– Я не тільки цю запам’ятаю. Усі наші розмови були змістовними.
Вони вийшли за територію аеродрому. Перед їхніми очима розлігся безкрайній степ. Обрій ген як далеко.
Майор побачив авто, що мчалося по шосе до аеродрому.
– Он машина. Зупини її.
Олександр махнув рукою і машина під’їхала.
Чоловіки сіли і скоро були уже в містечку.
Ресторан охайний, чистий, столики накриті білими скатертинами, людей мало. Справа від входу столик на шість персон.
Офіціант з’явився як з-під землі.
– Які ваші розпорядження, Ростиславе Модестовичу? – спитав ввічливо.
– Накривай стіл і запрошуй гостей.
Офіціант відчинив двері, і через мить з кімнати до залу увійшли чотири дівчини.
Ростислав Модестович підійшов до них, привітався і відрекомендував друга:
– Олександр Коломієць, льотчик.
Дівчата подали руки і, з зацікавленням розглядаючи його, назвалися.
– Ольга.
– Світлана.
– Марія.
– Тетяна.
– Готовий квартет, – пожартував Олександр.
Дівчата засміялися, а майор сказав:
– Олександре, це і є столичний квартет.
– Так?!
