х заходів, що влаштовувались селищною владою для місцевого населення в літній сезон. Не можна впевнено сказати, що тоді було популярнішим – найрізноманітніші спортивні змагання аматорських команд на стадіоні, чи відкриття та закриття табірних змін з самодіяльними концертами в піонертаборі. Та й не про це зараз мова. Це все, як кажуть, поки що тільки приказка.
Уздовж асфальтованої доріжки, що ділить територію піонертабору рівно навпіл, розташувалися три або чотири довгих одноповерхових будиночка. У будиночків дерев’яні стіни і шиферні дахи, в кожному з них – обширна тераса на всю довжину з двома верандами і п’ять-шість великих спальних приміщень. Це бараки. Піонери – в бараках? Ні, це не парадокс. У ті роки ще багато вольних громадян проживало в бараках, причому навіть постійно. Тимчасово – постійно, вірніше. В очікуванні поліпшених житлових умов. Але це вже відступ від теми. Розповідь піде про пацанів одного з загонів табору «Казка». Загони комплектували з дітлахів однієї статі і віку. Спалки набили вщерть – ось вам і загін. Одна койка для вихователя і п’ятнадцять вздовж стін – дітям. Весь день на свіжому повітрі, а два рази на добу відбій: після обіду дві години на денний сон і близько десятої вечора вже до ранку. Ось у цьому і вся заковика. Спритні дітлахи, поспавши трохи вдень, після відбою увечері ще не хотіли спати, а так як вихователі майже усі були зазвичай теж зовсім молодими людьми, то і вони спати ще найчастіше не хотіли. Уклавши своїх підопічних, вони йшли на посиденьки з іншими молодими педагогами на веранду одного з бараків, залишивши дітей самих собі. А що ж діти? Дуже просто: маленькі спали, старші бешкетували вже по-дорослому, – не давали нудьгувати своїм вожатим, але ми зараз станемо спостерігати за середніми – одинадцяти – дванадцятирічними хлопченятами, які не засинали відразу, як малюки, і не обговорювали плани проникнення в палату до дівчаток, попередньо роздобувши та ковтнувши самогону, як старші. Ні те, ні це їх не приваблювало. Одного разу зачепивши в розмові тему містичних страшилок, двоє сусідів по ліжках поступово захопили бесідами «про ЦЕ» всіх інших несплячих своєї палати – прямо як у парламенті, їй-Богу! – Але так тоді всерйоз називали в таборі спальні приміщення. Хоча, і в лікарнях теж палати…
– Ти б ще про чорну руку розповів! – це Вовка. Він скептик, вихований батьками – комуністами в дусі атеїзму. Цікава річ: у таку дурницю, як комуністична утопія, атеїсти свято вірують, а в реально існуючу чортівню – категорично ні.
– А що ж, ти і в чорну руку не віриш? Але ж про чорну руку навіть у дитячому садку вже всі знають! – переконано заперечив оповідач і основний постачальник містичних історій Пашка. Пашка живе на околиці міста – райцентру у власному одноповерховому, ще прадідівському будиночку, де разом з ним і його батьками проживає його рідна бабуся, мати батька. Він, на відміну від більшості присутніх пацанів, не ходив маленьким у дитсадок, а виховувався у себе вдома цієї самої бабусею, і з малолітства наслухався казок та інших бувальщин і небилиць, на які ця бабуся була дуже велика майстриня. Та й взагалі, треба сказати, що, як правило, люди, які проживають у приватних будинках, зазвичай бувають більш довірливими до різного роду малореалістичних, скажімо так, історій, особливо якщо це будинки старі, які виростили не одне покоління. Хоча і серед мешканців квартир з багатоповерхівок теж є чимало любителів містики. Ось, наприклад, Славка – важкоатлет. Володар високого для своїх років зросту і значною комплекції, він, як найсильніший хлопець загону, мав незаперечний авторитет у будь-якій справі і суперечці.
– Ти не заважай йому, Вовчик! – безапеляційно втрутився Славка в розмову, – він же може образитися, і не стане розповідати, а мені цікаво. І іншим теж. Правда, пацани?
– Правда! Так! – неструнко підтвердили кілька голосів з різних кінців палати.
– Так він же бреше все! – не здавався Вовка, – от і Стьопка теж йому не вірить. Скажи, Стьопка! – Штовхнув він сусіда по ліжку праворуч.
– Та хто зна… – пробурмотів Степан, – цікаво все ж послухати…
– А ти МЕНІ що говорив?! – обурився Вовчик, – а тепер задню вмикаєш? Ех, ти-и-и!
Захлинувшись обуренням, Вовка ліг набік спиною до «зрадника», і тільки голосно сопів носом, поки не заснув. А на «брехуна» Пашку, до якого він тепер повернувся обличчям, Вова просто буквально закрив очі. Хоча цього ніхто і не міг побачити, тому що в палаті було темно, сам для себе він все-таки залишився до кінця принциповим.
– А що там про чорну руку? Я-ось якраз нічого і не знаю, – відгукнувся знову Славко-важкоатлет, – просвіти мене, Паш, будь люб’язний!
– Ну, це правда, вже старе як світ! Для найменших у дворах дітлахів трохи старші розповідають ці страшилки – відразу включився Пашка. Всі, хто ще не спав, заворушилися, влаштовуючись зручніше. Зачекавши паузу, поки настала повна тиша, оповідач продовжив: – не бачу сенсу переказувати всі ці історії, так як вони примітивні і дійсно звучать малоправдоподібно, та й для будь-якого «невіруючого Хоми» дуже непереконливо. Тихо, тихо! Не перебивайте! – Заспокоїв захвилювалися слухачів, –
