Гайдамаки. Наймичка. Музыкант. Близнецы. Художник (сборник). Тарас Шевченко

Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Гайдамаки. Наймичка. Музыкант. Близнецы. Художник (сборник) - Тарас Шевченко страница

Гайдамаки. Наймичка. Музыкант. Близнецы. Художник (сборник) - Тарас Шевченко

Скачать книгу

сидить собі з хлопцем, сліпий, під тином, і весело послухать його, як він заспіває думу про те, що давно діялось, як боролися ляхи з козаками; весело… а всетаки скажеш: «Слава богу, що минуло», – а надто як згадаєш, що ми одної матері діти, що всі ми слав'яне. Серце болить, а розказувать треба: нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову з своїми ворогами. Нехай житом-пшеницею, як золотом, покрита, не розмежованою останеться навіки од моря і до моря – слав'янськая земля.

      Про те, що діялось на Украйні 1768 року, розказую так, як чув од старих людей; надрукованого і критикованого нічого не читав, бо, здається, і нема нічого. Галайда вполовину видуманий, а смерть вільшанського титаря правдива, бо ще є люди, которі його знали. Ґонта і Залізняк, отамани того кровавого діла, може, виведені в мене не так, як вони були, – за це не ручаюсь. Дід мій, нехай здоров буде, коли зачина розказувать що-небудь таке, що не сам бачив, а чув, то спершу скаже: «Коли старі люди брешуть, то й я з ними».

      ПАНОВЕ СУБСКРИБЕНТИ!

      «Бачимо, бачимо, що одурив, та ще хоче і одбрехаться!» Отак ви вслух подумаєте, як прочитаєте мої «Гайдамаки». Панове громадо! далебі, не брешу. Ось бачите що! Я думав, і дуже хотілось мені надрукувать ваші козацькі імена рядочком гарненько; уже було і найшлося їх десятків зо два, зо три. Слухаю, виходить разномова: один каже – «треба», другий каже – «не треба», третій – нічого не каже. Я думав: «Що тут робить на світі?» Взяв та й проциндрив гарненько ті гроші, що треба було заплатить за аркуш надрукованого паперу, а до вас і ну писать оцю цидулу! Все б то це нічого! Чого не трапляється на віку! Все буває, як на довгій ниві. Та ось лихо мені на безголов'я! Єсть ще і такі паничі, що соромились свою благородну фамілію (Кирпа-Гнучкошиєнко-в) і надрукувать в мужицькій книжці. Далебі, правда!

      Т. Шевченко

      ВСЕ ЙДЕ, ВСЕ МИНАЄ…

      Все йде, все минає – і краю немає.

      Куди ж воно ділось? відкіля взялось?

      І дурень, і мудрий нічого не знає.

      Живе… умирає… одно зацвіло,

      А друге зав'яло, навіки зав'яло…

      І листя пожовкле вітри рознесли.

      А сонечко встане, як перше вставало,

      І зорі червоні, як перше плили,

      Попливуть і потім, і ти, білолиций,

      По синьому небу вийдеш погулять,

      Вийдеш подивиться в жолобок, криницю

      І в море безкрає, і будеш сіять,

      Як над Вавілоном, над його садами

      І над тим, що буде з нашими синами.

      Ти вічний без краю!.. люблю розмовлять,

      Як з братом, з сестрою, розмовлять з тобою,

      Співать тобі думу, що ти ж нашептав.

      Порай мені ще раз, де дітись з журбою?

      Я не одинокий, я не сирота,

      Єсть у мене діти, та де їх подіти?

      Заховать з собою? – гріх, душа жива!

      А може, їй легше буде на тім світі,

      Як хто прочитає ті сльози-слова,

      Що так вона щиро колись виливала,

      Що так вона нишком над ними ридала.

      Ні, не заховаю, бо душа жива.

      Як небо блакитне – нема йому краю,

      Так душі почину і краю немає.

      А де вона буде? химерні слова!

      Згадай же хто-небудь її на сім світі,

      Безславному тяжко сей світ покидать.

      Згадайте, дівчата, – вам треба згадать!

      Вона вас любила, рожевії квіти,

      І про вашу долю любила співать.

      Поки сонце встане, спочивайте, діти,

      А я поміркую, ватажка де взять.

      Сини мої, гайдамаки!

      Світ широкий, воля,

      Ідіть, сини, погуляйте,

      Пошукайте долі.

      Сини мої невеликі,

      Нерозумні діти,

      Хто вас щиро без матері

      Привітає в світі?

      Сини мої! орли мої!

      Летіть в Україну,

      Хоч і лихо зустрінеться,

      Так не на чужині.

      Там найдеться душа щира,

      Не дасть погибати,

      А тут… а тут… тяжко, діти!

      Коли пустять в хату,

      То, зустрівши, насміються,

      Такі, бачте, люди:

      Все письменні, друковані,

      Сонце навіть гудять:

      «Не відтіля, каже, – сходить,

      Та не так і світить;

      Отак, – каже, – було б треба…»

      Що маєш робити?

      Треба слухать, може, й справді

      Не так сонце сходить,

      Як письменні начитали…

      Розумні, та й годі!

      А що ж на вас вони скажуть?

      Знаю вашу славу!

      Поглузують,

Скачать книгу