традиції лікування хворих є чимось глибоко відмінним від здатності надати форму посуду: гончар знає жести, якими це робити, й знає їх правильну послідовність, утім, аби його продукція була досконалою, у нього немає потреби знати теоретичне підґрунтя своєї діяльності. Гіппократів лікар, навпаки, щоб виходити у своєму знанні з досвіду, має необхідність виходити за його межі, залучаючи результати спостереження, котрі він зібрав у логічну систему, чия мета полягає в досягненні зміни природного стану.
Трактат «Про природу людини», який приписують улюбленому учневі Гіппократа Полібію, містить найбільш узгоджену систематизацію Гіппократової теорії «чотирьох рідин», на підставі котрої кров, мокротиння, жовта та чорна жовч, що містяться в тілі, відповідають категоріям тепла, холоду, сухості та вологості.
Рідини тіла та ці категорії перебувають між собою у збалансованому співвідношенні, що відповідають віку життя та статі. Здоров’я полягає в їхній рівновазі, а зміни їхнього стану (metabolé) означають збій (дискразію), хворобу. Кожний елемент природного світу, що складається за тими самими принципами, що й людське тіло (теплий, холодний, сухий та вологий), здатен проникнути до нього та змінити рівновагу-здоров’я.
Отже, хвороба є «зміною», продуктом певної «причини», що перебуває в навколишньому середовищі або в режимі, тобто у звичному житті пацієнта. Проте якщо існує причина, існує й можливість її передбачити: лікар може сформулювати свій прогноз, тобто, як ми бачили, «віщувати» перебіг хвороби. Замало лише стверджувати, що певна поведінка, їжа або клімат є шкідливими для здоров’я, адже варто ще вміти пояснити, «чому». У цьому принципі причинності як підґрунті клінічного методу Гіппократової медицини проявляється вчитель філософії, котрого можна спостерігати, зокрема, у діалозі Платона «Горгій».
Медичне мистецтво та гіппократова етика
У зведенні Corpus Hippocraticum немає текстів, спеціально присвячених медичній етиці, яку розуміють як сукупність принципів та норм, чітко виокремлених та незалежних від інших секторів рефлексії. Те, що часто вважається прикладом античної медичної етики, «Клятва», насправді є текстом деонтологічного характеру, тобто таким, що містить лише правила поведінки, властиві професії лікаря, котрі тільки частково можуть розглядатись як специфічні випадки більш загальних моральних настанов.
«Клятву» було створено як угоду перед пов’язаними з лікуванням божествами (Аполлоном, Асклепієм, Гігіеєю та Панацеєю, котрі перелічені у преамбулі), що схвалюють процес посвячення у професію. Ідеться про свого роду угоду про асоціацію, де обумовлено дотримання ексклюзивних професійних обов’язків, прописано, як діяти в інтересах пацієнта, виконуючи лише ті дії, на які здатен, а за потреби допомагати вчителю. До інших трактатів «Корпусу» увійшла також серія норм, що регулюють навіть зовнішній вигляд лікаря, як віг має поводитися на публіці, яким чином мусить вдягатися, підтримувати абсолютну стриманість стосовно медичних і немедичних
