кажучи, якщо його «учень» Платон для нас є великим філософським стимулом, – можливо, найвагомішим запрошенням займатися філософією, а «учень» його «учня» Арістотель постає вселенським розумом, що поклав початок науковій енциклопедії, то Сократу ми передусім завдячуємо прикладом, можливо унікальним, життя, присвяченого філософії.
1. Софісти. Альдо Бранкаччі
1.1. Софістика
Софістика є показовим для грецької філософії другої половини V ст. до н. е. напрямом мислення, що історично збігається з утвердженням демократії в Афінах, спочатку з режимом, що представляв Перикл, а потім із радикальною пост-Перикловою демократією, які супроводжувалися заколотами та боротьбою між демократами й олігархами.
Афіни були також центром діяльності софістів, які в цей період досягають найбільшого розквіту, коли місто цілком можна було назвати, за висловом Фукідіда, «школою Еллади». Будучи різними за географічним походженням, за теоретичними інтересами та політичною орієнтацією, софісти мали дещо спільне в характерах і функціях. Вони позиціонували себе водночас як учителі політичних чеснот, як інтелектуальні хранителі концепції, що була чітко відокремлена від ученості, як нащадки та продовжувачі однієї з найбільш прославлених грецьких культурних традицій. Передаючи знання за винагороду, особливо серед панівних верств, вони самі часто залучалися до державних посад або до дипломатичних місій; вони займалися етикою, політикою, риторикою, а також теологією, теорією знання, аналізом мовлення. Розглядаючи критичний аналіз їхніх поглядів Платоном та Арістотелем, Гегель став першим, хто здійснив їх різку переоцінку, проливши світло на те, як софісти стали не тільки справжніми просвітниками Еллади, а й першими, хто всупереч орієнтації попередньої досократової філософії виступили носіями живого інтересу, спрямованого на людську дійсність у галузі етики, антропології та політики. Софісти справді наслідували також досократиків, оскільки не відкидали, як зазвичай вважається, ні онтологію, ні філософію природи, проте переорієнтували останню в релятивістському контексті. Зі свого боку софісті цілком усвідомлювали неповноту і дисконтинуїтет тих елементів, що вони вводили, порівняно з попередньою добою sophói[16]. Протагор пов’язує це з публічністю та політичним забарвленням слів софістів і одночасно вводить до обігу поняття «софістичного мистецтва», аби позначити як використання власне слів та знання, так і того вибору царини, що відрізняла сучасного софіста від архаїчних знавців та від пре-софістів Периклова кола. Гіппій, у свою чергу, присвячує історичне дослідження таким мудрецям, як Фалес та Анаксагор, і викриває визначну характерну рису софістів у їхній здатності поєднувати теоретичні зацікавлення та політично-практичні інтереси у публічній проєкції.
Софістика, крім того, не є простим зібранням різноманітних особистостей, які її утворюють, у своєму
Софії, знання. –
