ця ліга перетворюється на інструмент афінського домінування.
Поступово міста, що входили до Ліги, мали приймати її систему мір та ваги, монети, контролю підлягала їхня судова діяльність (судові процеси їх столиць відбувалися безпосередньо в Афінах). Окрім сплати данини, вони зазнавали й інших утисків, серед яких, у поодиноких випадках, було й заснування афінських колоній на їхніх землях.
До цього додаються й політичні «вказівки» з боку міста-гегемона, котре віддає перевагу – й інакше ніяк не може бути – встановленню демократичних режимів (навіть якщо це не є нагальною необхідністю). Нарешті, найтривожніший момент: абсолютна неможливість вийти з Ліги під загрозою негайного збройного втручання Афін. Саме в результаті подібних більш або менш тривалих облог впали острови Наксос (465 р. до н. е.), Тасос (463 р. до н. е.) та Самос (439 р. до н. е.).
У цьому контексті триває також, до того ж успішно, війна проти персів. Противагою процвітанню епохи Перикла виступає жорстокий, агресивний та цинічний імперіалізм. Імперія, чиї ресурси спрямовувалися до Афін, була абсолютно унікальним рішенням, як показує надзвичайно складне IV століття.
Лідер та маси: Перикл. Перикл походив із надзвичайно шляхетної родини: його батько Ксантіпп належав до стародавньої родини Бузигів, а мати, Агаріста, була з Алкмеонідів. Він був відмінним оратором, вишуканим і чарівним нонконформістом та домінував у політичному житті Афін протягом тридцяти років, аж до смерті у віці понад шістдесят років у 429 р. до н. е. Його лідерство було настільки безперечним та обтяжливим, що надихнуло Фукідіда (ІІ 65.9), котрий був його великим шанувальником, на знамените твердження: «За назвою це була демократія, але фактично влада перебувала в руках першого громадянина».
Перикл насправді є лише найяскравішим – і найщасливішим – прикладом добре знаної та, звісно, не обмеженої лише Стародавньою Грецією схеми, за якою народом у його завоюваннях керують особистості, які вийшли не з народу та набули відповідних знань та навичок, аби бути здатними практикувати необхідне лідерство. Справді, prostatai tou démou, «народні вожді», у грецькій історії зазвичай є відданими справі аристократами. Проте здобутки афінської демократії через це не мають бути спростовані. Тисячі людей низького походження без жодних спеціальних знань уперше в історії присвячували значну частину свого часу громаді, вони її почули, вони її любили, вони допомогли їй зростати. У певних випадках їм вдалося досягти позитивних результатів та фактично подолати величезні розбіжності, які існували протягом багатьох століть, між ними та нобілітетом, який виводив своє походження від богів. Звісно, аби досягти цього, довелося припуститися багатьох помилок та вчинити багато несправедливостей, вони зловживали становищем стосовно інших народів. Однак магістральний шлях, яким вони прямували, був надзвичайно важливим в історії людства, і його не можна пов’язати лише з однією особистістю, оскільки йдеться про досвід, що набув продовження
