філософії.
Серед усіх членів когорти Сократа лише Есхін зі Сфетта не наслідував його приклад та відмовився утворювати школу, тоді як дехто з них (Евклід, Федон) заснували скоріше кола друзів, які зустрічалися час від часу. Інколи (Арістіпп із Кирени) йдеться про діяльність на платних підставах та, принаймні у випадку Платона, утворюється справжній заклад вищої освіти, схожий на ті, що були властивими добі еллінізму. Ці школи насправді були такого типу, що сучасна історіографія (П’єр Адо) часто наполягає на їх зв’язку з усією античною філософією: тобто вони не стільки зосереджувалися на розвитку мислення, скільки становили спільноти, які практикувати певний спосіб життя. Однак їхній простір уже більше не був таким відкритим та неструктурованим, як на агорі, у палестрі та на вулиці: вони представляли стабільні осередки, зазвичай децентралізовані, фізично відокремлені від міста та пульсу його політичного життя. Певно, саме завершення життя Сократа зробило очевидним, наскільки загрозливим може бути для філософів говорити coram populo (лат. – публічно, прилюдно) без остороги (незважаючи на кілька судових процесів, вирок про кару на смерть так і не було ухвалено). Відтак, філософія відчуває потребу забезпечити собі свого роду захисну демаркацію, котра набуває форми виключення. Філософський дискурс відбувається передусім у замкненому середовищі, у просторі, що викликає довіру, має певний порядок, усередині котрого панують ієрархічні та ритуалізовані зв’язки: не під час лібації – жертовних узливань, як у «Бенкеті» Платона, не у будинках меценатів, як у Протагора, й, звісно, не у вирі громадського життя. Зрідка використовуються простори для відкритих зборів (палестри, криті галереї (портики), але навіть Стоа, або Сад Епікура, є ідеально усамітненими у фізичному плані місцями). Втім, саме навчання за характером є приватним, і тому може бути спрямованим на підготовлену та ретельно дібрану аудиторію, на публіку, котра зібралася там задля цієї мети, задля того, аби присвятити себе філософії як діяльності вільного духу. Саме такою є культурна модель scholé, філософського дозвілля, самовідданої та усамітненої діяльності, з чим активно сперечаються кініки, а Діоген узагалі називав scholé Евкліда «жовчю» (cholé) (Діоген Лаертський, VI, 24). Проте Арістотель пізніше надасть цій моделі теоретичне обґрунтування як необхідній передумові набуття пізнання, і зрештою вона здобуде визнання.
Усе це вказує на те, що зв’язок із містом та політикою був зовсім іншим. «Мрії» Сократа, тобто ідеї про прямий та безпосередній контакт між філософом і містом (філософом, котрий виступає просвітником громадян із багатьох політичних питань) настав край: відтепер філософія проявлятиметься не у відносинах з державою і суспільством, а у зносинах між окремими інституціями. Філософська школа пропонує себе як структура, здатна забезпечити місто послугою надання освіти його еліті, у чому їй ще доведеться вступити в довічне змагання з риторикою.
3.2. Новий політичний клімат
Інституціоналізації
