мати геть інші якості (Сократ може бути молодим, старим, живим чи мертвим тощо). І навпаки, у цих даностях предикат, тобто властивість, якою позначають суб’єкт, має незмінне й стандартне значення. Отже, звідси випливає, що універсальні предикати, як-от «гарний» чи «правильний», наділені незмінним та однозначним значенням, можна застосовувати щодо мінливих суб’єктів та обставин.
А ось якби зміст предикатів змінювався залежно від суб’єктивних переконань, на думку Платона, досі б так і не позбулись загрози, яку приховує в собі релятивізм софістів. Отже, до цих предикатів слід ставитись як до головної відправної точки, що об’єктивно, у повному обсязі й постійно, наділена властивістю, яку позначає. Кожна В (тобто властивість), отже, є істиною передовсім для предмета, який позначає: посилання на те, що «правильно» – це об’єкт, який Платон називав «правильним сам по собі», «самою справедливістю», ідеєю (чи формою) справедливості, яка має разом з усім тим, що можна позначити такою властивістю, як справедливість, такий самий зв’язок, як і ідеальні математичні трикутники зі звичайними трикутниками, що їх зазвичай креслять. Ідею справедливості можна уявити як світловий конус, освітлений з однієї вершини, крізь який можуть проходити безліч осіб – котрі, освітлені цими променями, набувають здатності бути справедливими і втрачають цю здатність, вийшовши з-під цих променів. Лише цей об’єкт В уповні й винятково наділений властивістю, яку описує предикат в (лише ідея про справедливість є цілком правильною, і єдиною її властивістю є її правильність), а отже, є взаємозамінним із цією властивістю (якщо «справедливість» означає за визначенням, яке Платон запропонував у IV книзі «Держави», «чинити так, як кожному належить», то «ідея справедливості» вичерпно й без варіантів, описується цим визначенням, так само як «ідея трикутника» є цілком взаємозамінною з визначенням «геометрична фігура з трьома сторонами, сума кутів якої дорівнює 180 градусів»).
Для Платона існування ідеальних сутностей як головних характеристик предикатів, що використовуються в мовленні під час опису та оцінювання – це необхідна умова для того, аби надати сталості змісту цього мовлення, який позбавлений релятивізму, а відтак, і, власне, пізнанню світу, котрого стосується. У цьому втілюється одна з провідних ідей платонізму: сталість дискурсу та пізнання залежать від предмета, про який ідеться. Платон заперечує, на відміну від сучасних поглядів, що ідеї, які позначаються предикатами, як-от «гарний», «великий» тощо, можна вважати концептами чи категоріями, невід’ємними від «думки» (noémata): кожне переконання, якщо воно справді є таким, а не сном чи маренням, завжди є думкою про дещо і має об’єктивний відповідник у зовнішньому світі. Отже, такі предикати, як «гарний» чи «великий» тощо, мають передовсім стосуватись ідеального сущого, яке об’єктивно існує і є реальнішим, ніж окремі суб’єкти («Сократ», «дерево»), що вони позначають у описових та оціночних твердженнях. Саме в цьому Арістотель убачатиме те, що назве
