та й у двері. Скрадаюсь попідтинню, в руках чоботи несу. І нащо я ті чоботи взяв – спитайте!.. Добіг до Мокрини, присів, через тин у двір заглядаю. А воно якраз хмари місяць закрили – хоч у око стрель. Стирчав я ото під тином, стирчав, а тоді й подумав: «А проберусь краще до клуні. Поки Мокрина прийде, я й кубельце зів’ю…» Переліз через тин, півдвору прокрався, а далі й зась: од вікна світла доріжка якраз посередині перегородила весь двір. Ану ж, хто гляне у вікно та побачить! Терся, м’явся, та й вирішив оту доріжку проскочити…
– Ну, а далі? – нетерпляче Курочка. Він аж рота роззявив, заглядаючи в обличчя Іванове. – Проскочив?
– Зажди, дай по порядку… Метнувся я ото головою вперед, а по той бік, якраз навпроти, стовпець дубовий стояв. Батько Мокрини, щоб йому й руки покорчило, для чогось того стовпа укопав: не інакше – на мою погибіль. Як утесався ж я у той стовп головою – земля захиталася! Чорти з очей пливли, скільки хотіли. Ліг і ратиці набік одкинув… Поніс потім моргулю на голові, як добру балабуху…
Батько Мокрини другого дня як вийшов, як глянув на стовп – давай дочку лаяти. Що, додому вернувшись, ворота за собою не зачинила. «Не інакше, бугай колгоспний погостював – стовп геть набік звернув…»
– Ну, а Мокрина? – допитується Курочка: він аж захлинається сміхом.
– Та й Мокрина туди ж: вийшов через тиждень на вулицю в мій бік і не гляне.
Курочка знову зайшовся. А Протасій мов і не слухав. Сидить з непорушним, аж сонним обличчям, і на чавунній його головешці воронячим гніздом стирчить ота шапка, що він її приніс ще з імперіалістичної. Де тільки вона не бувала, якими вітрами її не шарпало, якими дощами не прало – уже й на шапку не схожа, а от не скида чоловік! І шинелька на ньому та ж сама, тільки тепер уже й на шинелю не схожа – скоріше піджак: підрізав її Протасій аж двічі, викидаючи обтріпані поли, – теж завжди надіває в дорогу.
Сидить Протасій, байдужий, а Курочка, вибулькотавшись сміхом, знов пристає до Івана:
– То після Мокрини ти більше й залицятись ні до кого не пробував? – і маленькі, кругленькі очиці його готові щомиті пирснути сміхом.
– Чого ж, залицявся, – відповідає охоче Іван, – тільки з того знову ж нічого не вийшло. Одного разу собацюра ледь ноги не одгриз, а другого – гусак защипав мало не до смерті…
– Гусак?
– Та гусак, яка ж іще личина! Думаєш, як птиця, то й щипатися не вміє? Хвата, як обценьками!..
І знову заливається Курочка.
– А з Федорою ж як? – допитується весело.
– З Федорою вже добрі люди звели. А то отак і помер би старим парубком. Та й то: чи таке то уже щастя? Живеш собі паном, горя не знаєш, так ні ж – шукаєш на шию хомут! А як хто над тобою ізмилується та хомут отой перехопить, так ти замість того, щоб танцювати, мерщій у петлю… Або за ножаку – та й різатись…
– А так, а так, – притакував Курочка. – Оце ти в самісіньку точку попав.
– В точку не в точку, а так воно і є… От у мене, для прикладу… Федора – людина
