до хати, заходився шити синові чоботи.
Набір на ті чоботи придбав ще під час непу в Хоролівці. Обійшов усі ятки, пропустив поміж пальцями усі заготовки, вибираючи й на передки й на халяви, й на союзки, а підметки купив – ножем не уріжеш. Привіз, розгорнув: «Оце і в тебе, Васильку, будуть хромові чоботи!» Тільки довго Василеві довелося чекати обіцяних татом чобіт: спливло літо, і друге, і третє, а набір все лежав неторканий. Вже і дратву зсукав, і дістав дерев’яних гвіздків, і ножа шевського зробив із старої коси, і вистругав дві колодки – синові якраз по нозі, та ще ж щоб і модні були, а син все ходив у старих. І не тому, що жалів Васильович хрому – не доходили руки. Лягав, уставав – усе думав, як би дня доточити, одірвавши од ночі.
А зараз, завдяки Твердохлібові, часу у Васильовича – хоч у копи складай! Весь день марудиться – шукає роботи. То й дістає із скрині отой хром, завчасу припасений, та й сідає за чоботи.
– Оце, – сказав Тетяні, – повернеться син та й узує.
Під кінець майже не спав: все здавалося, що от-от має ввійти дружина із сином. То наче хвіртка рипне – Васильовича так і підкине, то мов хтось ступить на ґанок, і він зривається з постелі та й біжить, у чому був, у сни:
– Хто там?
Постоїть прислухаючись, – мовби нікого. А разом наче хтось закляк по той бік – зморено дихає. Одсуне засув Васильович, двері сінешні одчинить – нікого. Тільки голий місяць мерзне вгорі та чорніють застиглі дерева. Зітхне важко Васильович та й у кімнату.
І довго потім сидить на охололій постелі – курить цигарку.
Була б удома Данилівна – вона б йому накурила! А так: он валяється недокурок… – неохота й нахилятися.
Врешті настав день, коли чоботи були готові. Тетяна саме сиділа над зошитами, коли Приходько просунув голову в двері:
– Олексіївно, а йдіть-но сюди!
Посеред столу, на підстилці, стояли щойно пошиті чоботи. З високими халявами, з широкими носками, вони блищали, мов чорні дзеркала. Васильович підійшов до чобіт, любовно провів шкарубкими, огрубілими пальцями по вистроченому рантові, сказав, мовби своїй роботі дивуючись:
– І зносу не буде!
Чоботи так на столі Василя і діждалися.
Вони повернулися аж під вечір, в суботу, хоч приїхали в Хоролівку ще вчора. За два дні перед цим із неба сипало, мов із віялки, і всі села потонули в снігу. Позасипало по самісінькі стріхи, люди вранці ледь одчиняли двері та притьмом за лопати: пробиватися до худоби, щоб не подохла з голоду. А в степу такого намело, що й не пробитися. Лишень у суботу рушили перші підводи, й на одній із них прибилися додому Данилівна з сином.
– Думали, що в полі вже й заночуємо. Як підбилися коні, як стали, – ні туди ні сюди…
Данилівна закушкана, замотана – тільки очі й видно. Один клунок попереду, другий позаду, як зайшла у двір, то не до хати, не до чоловіка, що вискочив на поріг, а до стайні:
– Старий,
