Одного тільки простити не міг: отого прочухана у райкомі. Коли ледь не одібрали партійний квиток. І пізніше, коли все втряслося та вляглося, коли всі хитання одійшли в минуле, коли навіть найзатятішому Хомі з роду невіруючих розвиднилося в дурній голові: тільки в колгоспі, тільки гуртом можна і вижити, не раз ловив себе Твердохліб на тому, що його дратує Приходько самою лише своєю присутністю.
Васильович же першу зиму не вчащав особливо до колгоспу. Провідував лише щодня коней, і коли під весну стало сутужно із сіном, сам сказав Твердохлібові, щоб прислали до нього гарбу: натовк із горою, лишив для корівчини, аби лише дотягнути до першої трави. Та ще на загальних зборах, коли домовлялися, хто що робитиме під час посівної, сказав, щоб за кожним орачем закріпляли його ж колишніх коней.
– Це для чого?
– Більше толку буде. До чужого коня поки звикнеш, поки норов його узнаєш, то й піввесни збіжить. А з своїми я і з очима зав’язаними буду орати… Та й душа в кожного буде спокійніша.
І хоч Твердохліб сказав на те, що раз пішли до колгоспу, то про своє треба менше думати, Приходька майже одноголосно підтримали. Кожен, вважай, конячину до спільного двору привів, то не так легко забути, що конячина ота ще учора була твоєю…
Пам’ятав Васильович і першу оранку на тому спільному полі. Не так оранку, як сварку із братом. Як повертався з поля додому, не витримав – завернув на свій лан. Половина була вже зорана, але краще б і не орали! Огріх на огріхові, та ще й аби лишень землю поскородити.
Васильович аж почорнів на виду.
Вранці, проїжджаючи мимо, не витримав, – завернув знову до лану.
– Бодай же тобі й руки покорчило! В’язи мало скрутити!
Тикав, тикав пужалном, а тоді й пустив коней – переорювати.
Іван, який ходив тоді в бригадирах, як наскочив, то й очі вилупив: здурів чоловік – по ораному плуга пустив!
– Брате, гов, брате! Та чи ти дурману об’ївся?! Що ото ти робиш?!
Васильович навіть не оглянувся. Тільки коли Іван забіг наперед та вхопив коня за вуздечку, погрозливо кинув:
– Ану одійди!
– Та ти зовсім сказився: оране переорювати!
– Одійти, кажу!
– Ба, не одійду! – розсердився й Іван. – Хто тут старший?
На Васильовича мов окропом хлюпнуло. A-а, старший!.. Так куди ж ти дивишся, стерво сліпе?!
За батіг та до брата: ану геть з дороги! А що Йван теж затявся – не одпускав коня, Васильович його оперезав через спину – пух полетів! Іван кинув вуздечку, набік одскочив, а Микола його навздогін – вже по шиї…
Аж усміхнувся, пригадавши, як утікав од нього зайцем Іван…
Викликали його потім до контори: за що завелися?
– За те, що землю псують! Як отак орати, то нічого було й з колгоспом заводитись!
Минулося. Помирився пізніше і з братом: зійшлися за святковою чаркою.
– Я за одне на тебе, брате, серце держу, – варнякав захмелілий Іван, – хто горав, а кому на горіхи дісталося.
Та
