ня, він, однак, застосовувався не завжди, через що не всі народи здобули державність. Ті ж, що здобули її, дістали досить великі та неспокійні національні меншини. Таким чином, у міжвоєнний період національне питання залишилося невирішеним; із зростанням напруженості між панівними націями та закабаленими меншинами воно ставало вибухонебезпечним. На додаток соціально-економічні проблеми, що терзали цей регіон іще з часів монархій, лише поглиблювали гостроту та непередбачуваність ситуації.
Добрих сім мільйонів українців, в основному колишні піддані Австро-Угорської імперії, виявилися однією великою нацією, яка в цей час не завоювала власної незалежності. Більшість українців увійшла до складу Польщі (Східна Галичина, Західна Волинь, Холмщина, Підляшшя, Лемківщина), решта до Румунії (Північна Буковина, Південна Бессарабія, Хотинщина, Мармарощина) та Чехословаччини (Закарпаття).
З 1919 року під польською окупацією опинилися 125,7 тисяч квадратних кілометрів земель Східної Галичини та Західної Волині, що становило майже третину усієї площі тодішньої Польської держави. Згідно зі статистичними даними 1921 року, в Польщі жило 27 млн осіб, серед яких майже третину (31 %) становили національні меншини (українці, євреї, білоруси, німці та ін.). Українці були тут найчисленнішою національною групою (після поляків) – їх було понад п’ять мільйонів (15 % від усього населення). Згідно даних перепису 1931 року, на українській території, окупованій Польщею, проживало 8,9 млн осіб, з яких 5,6 млн українців та 2,2 млн поляків. Усе це стало для Польщі не тільки новим джерелом сировини, дешевої робочої сили та ринками збуту, а й зумовило появу і загострення зовнішніх і внутрішніх протиріч, що суттєво дестабілізувало ситуацію в країні.
Польська внутрішня політика була скерована на тотальне поглинання «східних кресів» – регіонів із переважно непольським етнографічним складом. Поглинання мало бути поетапним: спочатку державним, а вже потім – етнічним. Державна полонізація означала підпорядкування непольського населення установам, обов’язкам і правилам, які існували на теренах усієї Польщі, а також витісненням на периферію суспільного життя або цілковиту ліквідацію організацій, створених українцями на попередньому історичному етапі. А ось етнічна полонізація була розрахована на тривалий період і передбачала передусім вплив на майбутнє покоління українців.
Дії керівництва Польщі, спрямовані на державну полонізацію Східної Галичини, розпочалися одразу після її окупації в 1919 році. Польсько-радянська війна 1919–1921 років перешкодила їх швидкій реалізації, проте уже під час ризьких переговорів Юзеф Пілсудський розпочав ліквідацію діючої української адміністрації ЗОУНР (Західна Область УНР). Варшава квапилася з цими заходами, щоб поставити Європу перед доконаним фактом й домогтися міжнародного схвалення на включення Східної Галичини до складу Польської держави.
Нетривалий час Східна Галичина зберігала адміністративний статус, успадкований від Австро-Угорської імперії. Так, після витіснення Української Галицької армії (УГА) за Збруч, Тимчасова правляча комісія у Львові передала свою владу до рук призначеного польським урядом 7 березня 1919 року Генерального делегата уряду для колишньої Галичини, якому визначалася, щоправда, у дещо менших обсягах, компетенція колишнього австрійського намісника краю. Цю посаду обійняв колишній міністр з питань Галичини в австрійському уряді Казімєж Юноша Ґалецький (1862–1941). Ці функції він виконував до квітня 1921 року.
Однак незабаром польська влада скасувала інститут намісництва й запровадила у Східній Галичині єдиний для всієї держави адміністративний поділ на воєводства. На цих українських землях 23 грудня 1920 року було утворено три воєводства – Львівське, Станіславівське й Тернопільське, які влада почала офіційно називати «Маłороlsка Wschodnіa» (Східна Малопольща), на якій, у відповідності із законом Сейму Польської республіки від 1922 року (так і не набрав чинності), планувалося створити автономію Східної Малопольщі та заборонялося вживати назви «Західна Україна» і «Східна Галичина». Рада міністрів Польщі у жовтні 1921 році подала на затвердження Начальникові Польщі Ю. Пілсудському перших «малопольських воєвод»: краківського – Казімежа Ґалецького, львівського – Казімежа Ґрабовського (призначений 23 квітня 1921 року), Станіславівського – Едмунда Юристовского (призначений 21 жовтня 1921 року), і тернопільського – Кароля Ольпінського (призначений 23 квітня 1921 року). Офіційно воєводства розпочали своє функціонування 1 вересня 1921 року. Аналогічно, як і на теренах колишнього Царства Польського, воєводства, у свою чергу, поділялися на повіти й були органами 2-ї інстанції.
Адміністративно-територіальний устрій здійснювався в такий спосіб, щоб переконати європейських лідерів в польському характері спірної території. Східні межі Львівського воєводства були розташовані за 20–30 км від Львова, а західні простягалися аж до річки Віслок, неподалік Кракова. На території західних повітів воєводства проживало майже 615 тисяч поляків і тільки 36 тисяч українців.
У червні 1921 року польський уряд прийняв рішення провести 30 вересня перепис населення держави, який мав бути проведений
