як по всьому його тілу пробігло тремтіння. Наступні хвилини, можливо, мали вирішити всю його подальшу долю. У тривожному чеканні він прикипів поглядом до дверей, у які ось-ось мав увійти король Людовік ХІІІ.
За якусь мить він і справді ввійшов до передпокою, а з ним і компаньйони по недавньому полюванню. Він був у мисливському костюмі, з якого ще не встигли струсити пил, і в ботфортах. У руках він тримав батіг. З першого ж погляду д’Артаньян зрозумів, що настрій короля нічого доброго не віщує.
Попри похмурий настрій короля, придворні, однак, вишикувалися вздовж його шляху: в королівських передпокоях воліють потрапити королеві під гарячу руку, аніж зовсім не потрапляти йому на очі. Тому всі три мушкетери, не вагаючись, зробили крок уперед, тоді як д’Артаньян, навпаки, сховався за їхніми спинами. Але король, хоч і знав особисто Атоса, Портоса та Араміса, пройшов повз них, навіть не глянувши і не зронивши жодного слова, так, наче ніколи їх і не бачив. Що ж до пана де Тревіля, то він, коли погляд короля зупинився на ньому, з такою твердістю витримав його, що королю довелося самому опустити очі. Слідом за цим його величність, щось бурмочучи собі під ніс, пройшов до себе.
– Кепські справи, – з усмішкою мовив Атос. – І цього разу нам не випадає стати кавалерами ордена.
– Почекайте тут десять хвилин, – сказав пан де Тревіль. – І якщо за десять хвилин я не повернуся, рушайте до мене додому: далі чекати – марна річ.
Молоді люди почекали десять хвилин, чверть години, двадцять хвилин. Побачивши, що де Тревіль так і не з’явився, вони пішли, дуже занепокоєні своєю подальшою долею.
Тим часом в апартаментах Людовіка XIII події розгорталися так. Де Тревіль сміливо ввійшов до королівського кабінету і застав його величність не в гуморі. Король сидів у кріслі, роздратовано ляскаючи руків’ям батога по ботфортах. Капітан мушкетерів, анітрохи не збентежений настроєм короля, якнайспокійніше спитав його про здоров’я.
– Кепські справи, добродію, дуже кепські, – відповів король. – Я нудьгую.
І справді, нудьга була найважчою з недуг, на яку страждав Людовік ХІІІ. Траплялося, він брав під руку кого-небудь зі своїх придворних, підводив його до вікна й казав: «Пане, понудьгуймо разом».
– Як! – вигукнув де Тревіль. – Ваша величність нудьгує? Хіба вашу величність не розважило сьогоднішнє полювання?
– Гарненька розвага! – пробурмотів король. – Усе вироджується, клянуся життям! Я не знаю, чи то дичина не залишає більше слідів, чи то собаки втратили нюх. От і сьогодні, ми полюємо здоровенного оленя, шість годин переслідуємо його, і, коли він був майже в наших руках і Сен-Симон уже підносив до губ ріг, щоб засурмити перемогу, раптом зграя зривається вбік і кидається за якимось однолітком. Ось побачите, мені доведеться відмовитися і від полювання з хортами, як я вже відмовився від полювання з соколами. О, пане де Тревіль, я найбідолашніший з королів! У мене був лише один кречет, і той позавчора здох.
– Справді,
