мовчання у битві, в якій, вона це знала, не могла перемогти.
– Будь ласка, запевни мене, Вірджиніє, що ти вже не ведеш справ із покидьками.
Вона подумала про Десмонда Меллора, Едріена Слоуна та Джима Ноулса, котрих, вона не сумнівалася, батько й на поріг би своєї оселі не пустив.
– Ні, тату, я засвоїла свій урок і більше не завдаватиму тобі клопотів.
– Радий це чути.
– Але ти маєш визнати, що жити в Лондоні лише на дві тисячі фунтів на місяць доволі складно.
– Тоді повертайся і живи в Кінроссі, де на дві тисячі можна цілком комфортно жити цілий рік.
Вірджинія дуже добре знала, що це останнє, чого б хотів її батечко, тому вирішила ризикнути.
– Я швидше сподівалася, тату, що ти міг би знайти спосіб підвищити мою допомогу до трьох тисяч на місяць.
– Тобі не слід навіть мріяти про таке, – прозвучала негайна відповідь. – Адже після твоїх останніх вибриків я думав урізати твою допомогу наполовину.
– Але якщо ти це зробиш, тату, як я зможу вижити?
Вона задумалася, чи не настав момент розплакатися.
– Будеш, як усі ми, і навчишся жити відповідно до своїх можливостей.
– Але мої друзі радше очікують…
– Тоді це не ті друзі. Можливо, настав час розпочати жити в реальному світі.
– Що ти пропонуєш, тату?
– Можеш розпочати зі звільнення свого мажордома та доморядниці, котрі, на мій погляд, задарма їдять свій хліб, а потім перебратися в менше помешкання.
Вірджинію наче грім побив.
– І ти можеш пошукати собі роботу.
Вірджинія заридала.
– Хоча це, якщо подумати, було б безглуздо, адже ти нічого не вмієш робити, хіба тринькати чужі гроші.
– Але ж, тату, – втерла сльозу Вірджинія, – додаткова тисяча на місяць вирішить усі мої проблеми.
– Але не мої, – сказав граф. – Тож можеш розпочати жити за своїм новим режимом, сівши на автобус до вокзалу й повернувшись до Лондона другим класом.
Вірджинія зроду не їздила у вагоні другого класу і, незважаючи на батьків наказ, не мала наміру починати це робити. Однак під час тривалої подорожі назад до вокзалу Кінґс-кросс вона справді глибоко задумалася над своїм теперішнім скрутним становищем і про те, який вибір їй лишився, щоб більше не випробовувати терпіння дідугана.
Вона вже позичила незначні суми у кількох друзів і знайомих, і деякі з них уже вимагали від неї повернення, тоді як решта, здавалося, змирилися з тим, що вона вважала ті гроші не позикою, а подарунком.
Можливо, вона й змогла б навчитися жити без дворецького та куховарки, навідувати Пітера Джонса частіше, ніж «Герродс»[22], і навіть їздити міським автобусом, а не на таксі. Однак єдина річ, на яку вона ніколи не змогла б пристати, – це подорож на метро. Ну, хіба що для відвідин Аннабель. Її щотижневий візит до перукарні також не підлягав обговоренню,
