є Benedicti! – Він пильно глянув на мене, чи я все зрозумів, і повчально підніс палець. – Істинним Антихристом, звіром, що виходить із землі, був Бенедикт XI! Бог допустив, щоб се втілення пороку й зла порядкувало в Його церкві, аби ще більшою славою засяяли чесноти його наступника!
– Але ж, превелебний отче, – ледь чутно заперечив я, набравшись відваги, – його наступником є Йоан!
Убертин заслонив собі рукою чоло, немов щоб прогнати болісний сон. Він був такий стомлений, що ледве дихав.
– Авжеж. Усі ці розрахунки хибні, ми все ще очікуємо ангельського Папу… Але таки з’явилися Франциск та Домінік. – Він підніс очі до неба і молитовним тоном мовив (але я був певен, що то він цитує уступ зі своєї славетної книги про дерево життя): – Quorum primus seraphico calculo purgatus et ardore celico inflammatus totum incendere videbatur. Secundus vero verbo predicationis fecundus super mundi tenebras clarius radiavit…[51] Так, якщо ці обітниці справдяться, ми ще дочекаємось ангельського Папи.
– Хай буде так, Убертине, – мовив Вільям. – А поки я мушу тут подбати про те, щоб не прогнали людського імператора. Про твого ангельського Папу говорив також фра Дольчино…
– Не згадуй більше імені того гаспида! – вигукнув Убертин, і я вперше побачив, як він весь перемінився – смуток його заступила лють. – Він закаляв слово Йоахима Калабрійця і зробив з нього джерело смерті й бруду! Достотний посланець Антихриста! Але ти, Вільяме, говориш так, бо насправді не віриш у пришестя Антихриста, а твої оксфордські вчителі напоумили тебе схилятися перед розумом, нехтуючи пророчими властивостями серця!
– Помиляєшся, Убертине, – вельми серйозно відповів Вільям. – Ти знаєш, що з усіх своїх учителів найдужче я шаную Роджера Бекона…
– Який марив летючими машинами, – насмішкувато-гірко мовив Убертин.
– Який говорив про Антихриста чітко і ясно, бо побачив його знамення у зіпсутті світу та в немочі мудрості. Але він навчав, що лиш одним способом можна підготуватися до його пришестя: вивчати таємниці природи, щоб знання ці причинилися до вдосконалення людського роду. Можна готуватися до боротьби з Антихристом, вивчаючи цілющі чесноти трав, природу каменів, а навіть вигадуючи ті летючі машини, з яких ти смієшся.
– Для твого Бекона Антихрист – лише привід для того, щоб плекати гордощі розуму.
– Святий привід.
– Ніщо святе приводу не потребує. Вільяме, ти ж знаєш, як я тебе люблю. Знаєш, як я тобі вірю. Упокор свій розум, навчися оплакувати рани Господні, викинь геть свої книжки.
– Я збережу лише твою, – усміхнувся Вільям.
Убертин теж усміхнувся і покивав на нього пальцем:
– Ото дурноверхий англієць. Не смійся занадто з ближніх. Краще бійся тих, кого не можеш любити. І стережися цієї обителі. Це місце мені не подобається.
– А я якраз хотів краще його пізнати, – сказав Вільям, прощаючись. – Ходімо, Адсо.
– Я кажу тобі, що воно недобре, а ти кажеш, що хочеш пізнати його. Ач який! – сказав Убертин,
Перший з яких, очищений серафічним каменем і наснажений небесним жаром, запалив цілий світ. Другий, багатий на правдиве пророче слово, засяяв яскраво над темрявою світу
