якщо хочеш. Цікаво, чи нема якихсь його творів тут?
– Є щонайкращі, з численними препишними ілюстраціями.
– Хвала небові. A «De virtutibus herbarum»[54] Платеарія?
– І ця є, і «De plantis»[55] Арістотеля. Буду радий побесідувати іноді з тобою про зела.
– Я радітиму ще більше, – мовив Вільям, – та хіба сим ми не порушимо звичаю мовчанки, дотримуватися якого, здається, наказує правило вашого чину?
– Правило, – мовив Северин, – століттями пристосовувалося до вимог різних спільнот. Воно приписувало lectio divina[56], але не студії: та ти знаєш, як ревно наш орден дбає про дослідження речей божественних і людських. Крім того, правило приписує спільну опочивальню, але часто ченці потребують віддаватись розважанням і вночі, тому кожен з них має власну келію, як це заведено у нас. Правило дуже суворе стосовно мовчанки, і в нас теж вимагається, щоб не лише той чернець, що робить ручну роботу, але й той, що пише або читає, уникав балачок зі своїми братами. Але обитель наша – це насамперед спільнота вчених мужів, і їм корисно обмінюватися між собою скарбами знань, які вони нагромаджують. Будь-яка бесіда, що стосується наших студій, вважається законною і пожиточною, аби лиш її не провадили у трапезній чи під час богослужінь.
– Ти часто мав нагоду бесідувати з Адельмом Отрантським? – спитав раптом Вільям.
Северина це, схоже, не здивувало.
– Бачу, ти вже говорив з абатом, – мовив. – Ні. З ним я нечасто розмовляв. Він весь час розписував мініатюрами книги. Я чув іноді, як він дискутував про тонкощі своєї праці з іншими монахами – Венанцієм із Сальвемека чи Хорхе з Бурґоса. Зрештою, день свій я коротаю не в скрипторії, а у своїй робітні, – і кивнув на будівлю лічниці.
– Розумію, – сказав Вільям. – Отже, ти не знаєш, чи Адельм мав видіння.
– Видіння?
– Подібні до тих, які викликає твоє зілля.
Северин заціпенів:
– Я ж казав, що дуже дбаю про те, щоб небезпечні трави були недоступними для інших.
– Я не це мав на увазі, – поспішно уточнив Вільям. – Я говорив про видіння взагалі.
– Не розумію, – наполягав Северин.
– Чернець, який уночі блукає по Вежі, де, за словами абата, з тими, хто входить туди о забороненій порі, можуть траплятися… жахливі речі, тож я подумав, що він міг мати диявольські видіння і що це вони штовхнули його в прірву.
– Я вже казав, що не буваю в скрипторії, хіба що іноді мені потрібна якась книга, та зазвичай мені досить тих травничих книг, які я тримаю в лічниці. Я ж казав тобі, Адельм часто розмовляв з Хорхе, з Венанцієм і, звичайно, з Беренґарієм.
Я відчув легке вагання у Севериновому голосі. Не оминула його й увага мого вчителя:
– З Беренґарієм? А чому – звичайно?
– Беренґарій з Арунделя, помічник бібліотекаря. Вони були однолітками, разом відбували новіціят, тож нічого дивного, що їм було про що поговорити. Я це мав на увазі.
– Значить,
Про достоїнства трав
Про рослини
Читання Святого Письма
