лася ніжними барвами веселки вдень. Та коли підійти до цього водоспаду ближче, то можна було почути ніжну музику вальсу, від цих звуків ставало солодко і радісно на душі і щастя наповнювало будь яке створіння, яке знаходилося поблизу водоспаду… А навколо цвіли ніжні, красиві квіти, різних чарівних кольорів, зеленіла шовковиста трава на галявині, буяли зеленню дерева і кущі. В кронах дерев ніжно співали пташки, а по лісу прогулювалися прекрасні чарівні створіння. Діамантова купіль – так називають це дивне місце в царському саду…
Та найдивніше було те, що про це місце дивне, знали всі, але ніхто його не бачив.
І ось, одного разу, цариці Катарині приснився сон, що вона купається в Діамантовій купелі, а до неї підпливає її чоловік Едуардо. Чарівна музика вальсу наповнює щастям і радістю їхні душі, вони безмежно закохані і щасливі.
І почула цариця дивний, ніжний, прекрасний, чарівний голос:
–
Катарино, через дев'ять місяців ти народиш дочку і назвеш її Ліана.
Коли Катарина проснулась вранці, вона все ще була під враженням цього дивного сну, вона розбудила свого чоловіка царя і розповіла йому цей сон, та Едуардо тільки посміхнувся і обняв свою кохану дружину.
А через дев'ять місяців у цариці Катарини народилася красуня донечка. Цар Едуардо і цариця Катарина були дуже щасливі, їхня донечка поглядала на них із своєї колисочки своїми чорними, як бусинки оченятками із ніжними пухнастими війками, і дарувала своїм батькам чарівну посмішку, плещучи в долоньки і хвацько дригаючи ніжками.
Принцеса росла, як на дріжджах, через рік, вона вже добре бігала і няньки не могли за нею вгнатися, Ліана росла здоровою і щасливою дитиною, любила гратися і бешкетувати. Батьки не могли натішитися своєю красунею донечкою.
Та одного разу в царський палац прийшла біда, Ліана зникла…
Все було дуже дивно, дівчинка гралася на березі океану, бігала за собачками, батьки відпочивали на піску і спостерігали, як бавиться Ліана, а няньки були поблизу дівчинки, готові в будь-який час прийти їй на допомогу.
І тут звіявся вітер, налетів вихор і Ліана ніби розтанула в повітрі. Цариця і цар кинулися шукати донечку разом із наньками та слідів Ліани так і не знайшли. Втонути в океані принцеса не могла, бо всі жителі Океанії могли жити і на суші і в воді, вони однаково дихали як в воді, так і на суші. Тому було вирішено, що принцесу Ліану викрали і цар видав указ, що хто знайде принцесу Ліану отримає в нагороду пів царства.
Цариця Катарина дуже побивалася за донечкою, і як би її не втішав цар Едуардо, все одно посмішка назавжди зникла з прекрасного обличчя цариці…
А тим часом на Землі берегом Тихого океану прогулювалася красива жінка. Вона була сумна і нещасна, тихо схлипуючи вона брела берегом, поглядаючи на спокійні бірюзові води океану. Вода ніжно гладила її ноги і жінка все глибше і ближче входила до океану. Ось вже вода по коліна, по бедра, хвилі замочили одяг і він неприємно прилип до тіла, та жінка все глибше занурювалася у води океану.
Та раптом пролунав голосний плач дитини, жінка стрепенулася, вона ніби проснулась, опам'яталась, мана відпустила її. Жінка похапцем вийшла з води, озираючись туди звідки долинав плач. Вона йшла на звук, який долинав від пальми, яка росла в кількох метрах від того місця де стояла жінка. Йдучи, жінка спотикалася і падала бо мокрий одяг плутався по ногах і мішав їй іти, вона підводилася і знову йшла далі до пальми. Плач дитини посилювався, коли жінка підійшла ближче, вона побачила маленьку замурзану дівчинку в дивному платтячку ніжно бузкового кольору. Дитина підняла голівку, сумно поглянула на жінку і перестала плакати. Кілька разів схлипнувши і шморгнувши носиком, вона підвелася на ніжки і почала йти на зустріч жінці.
–
Мама. – Мала протягнула рученята на зустріч жінці і та взяла її на руки.
–
Ну не плач маленька, ти тут сама? Де твої батьки?
Та мала нічого не відповіла, ніжно обняла рученятами жінку за шию і притулила пухнасту голівку до її обличчя.
Одарка, так називалася жінка, вже була не сама, тепер її життя набуло сенсу. Вона ніжно обняла дівчинку і пішла з нею в готель.
В номері вона викупала дитину і закутала в рушник та переодяглась сама. Потім попросила покоївку, щоб та принесла одяг для дитини і замовила їжу в номер. За кілька хвилин пролунав дзвінок в двері, привезли на підносі їжу. Смачно поївши обидві, Одарка і мала гралися на ліжку. Десь за годину покоївка повернулась з пакетами із дитячим одягом. Одарка переодягнула малу в піжамку і вклала її спати, дитина солодко заснула. Одарка задумливо дивилася на спляче янголятко…
–
Хто ти, мала принцесо? Чия ти? Де твої батьки? – роздумувала Одарка. Вона взяла платтячко дівчинки
