знайдуться. Власне кажучи, вже почали знаходитися.
Але це…
Начальник Київського охоронного відділення ще раз перечитав текст листівки – з тих, що вбивці товариша прокурора Юрія Чухонцева розкидали довкола себе, коли тікали. Гмикнув, замислено потер підборіддя.
Ні, з таким він ще не стикався. Хоча служить у Південно-Західному краї Російської імперії менше року, поки подібного не чув і не бачив. Утім, розмірковував він, сидячи на посаді помічника пристава в Москві, все те, з чим доводиться мати справу тепер, здавалося дуже далеким. Хоч юдейської нації терористи, хоч ці… як їх…
Від них точно не чекав.
Укотре пробігши очима листівку, підполковник Кулябко старанно розправив прямокутний аркуш на столі, поклав до порожньої шкіряної теки, вирішивши: хай це буде перший документ нової справи! – й після того звелів покликати до себе ротмістра Підвисоцького.
2
Київ. Околиця
Лук’янівка
Дівчина кинулася йому на шию відразу, щойно переступив поріг.
– Андрію! – скрикнула так, наче за мертвим чи тяжко хворим, але тут же в голосі почулася непереборна радість. – Андрію, Андрію, Андрію… Живий, Андрійку, живий!
Не надто зграбно стиснувши йому шию, дівчина, далі не стримуючи себе, заходилася вкривати шию худорлявого хлопця у студентському одязі поцілунками. Вони вийшли трошки слинявими, мішалися зі слізьми, він відсторонив дівчину – хотів рішуче, вийшло м’яко.
– А ви мене тут поховали? – запитав, намагаючись, аби це прозвучало іронічно.
– Ти, Полтаво, сам себе сь’одні ледь не поховав, – буркнув кремезний вусань у вишитій сорочці, що впустив його, відчинивши на умовний стук.
Зубами він стискав старий дерев’яний мундштук, з якого стирчала згасла самокрутка. Такою була його звичка: гризти мундштук, навіть коли цигарка скурена.
– Ми ще про це поговоримо, – озвався молодий чоловік у круглих окулярах, котрий сидів за круглим клишоногим столом, демонстративно поклавши перед собою револьвер.
– Про що ти збирався говорити? – рвучко повернулася до нього дівчина, майнувши при цьому довгою, не прикритою хусткою косою, заплетеною простенькою рожевою стрічечкою. – Антоне, ми чекаємо Андрія більше трьох годин, і весь цей час ти товчеш: він мусить за щось відповісти. Ти справді хотів, аби він не повернувся?
– Я хотів, аби він виконав те завдання, яке йому доручили.
Антон говорив неголосно, ледь затинався, і це мало доволі несподіваний ефект: інші в його присутності намагалися знижувати тон, що заразом знімало певний градус напруги, роблячи молодого чоловіка володарем ситуації та лідером невеличкої компанії.
– Відразу судиш? Навіть води не даси напитися? – Полтава знову спробував схилити все в бік товариської іронії, та Антон не збирався приймати цей
