говоритиме сам, без упину, по кілька годин. Усі його слова й думки здебільшого виглядали правильними, молодий, грамотний та політично підкований метранпаж викладав їх чітко, коротко, не лишаючи для співбесідника жодної змоги поставити їх під сумнів. Та й сумніватися не надто хотілося. Адже Антон Сапіга-Залізняк завжди казав те, що ті, хто слухав, хотіли від нього почути.
Красномовством і залізною впевненістю у правдивості того, про що говорить та робить, він підкупив і захопив Оксану Волох, дівчину з Полтави, яка вчителювала тут, у Києві. Вона ж познайомила свого Антона з братом Андрієм, меншим на два роки, вигнаним зовсім недавно з університету Святого Володимира,[32] – хлопець входив до Хірургічного товариства. Коли Антон вирішив – саме так, не запропонував, вирішив – збити власну бойову групу, Андрій Волох, рідний брат його коханої, мусив бути в ній. Та взяти конспіративне ім’я. Так він став Полтавою…
– Завинив він не тим, що не навчився воювати за свій народ, – мовив Залізняк, не дивлячись на Вакулу. – Ти правий, цього треба вчитися. Усього треба вчитися.
– Значить, усе ж таки винуватий, – вставив Полтава.
– Винен, – ствердно кивнув Залізняк. – Винен ти, Полтаво, в тому, що промахнувся не будь-якого іншого разу. Ми всі робимо помилки, не завжди в когось щось складно та вправно йде. Сьогодні була перша каральна акція «коліївців». Ми заявили про себе, ми розкидали прокламації. Це – наша програма, Полтаво. Кожен рух опору повинен мати програму. Без програми ми – бандити, в очах царських сатрапів – так точно. А єврейські анархісти теж вважатимуть нас подібними до себе, якщо у нас немає чіткої програми дій.
– Хіба ми не такі, як вони?
Полтава випнув груди, підборіддя здригнулося. Оксана, відчувши братів настрій, зрозуміла: ось зараз укотре почнеться суперечка між тими, кого вона однаково любить, і переросте, як це завжди бувало, у сварку. Антон почне принижувати Андрія, бо розумніший, цілком у змозі розмазати її молодшого брата по стінці лише словами, той укотре програє, почуватиметься прибитим, вибіжить з хати… Хтозна, чим це може скінчитися саме сьогодні, коли їх напевне шукають по всьому місту…
– Не починайте знову, хлопці, – дівчина заспокійливо поклала руки на плечі Залізняка. – Справу зроблено так, як зроблено. Я пишаюся вами обома. Від вашого чублення наша справа нічого не виграє. Лише втратить. Антоне… Андрію…
– Справа втратить, коли в таких, як твій братик, далі будуть такі-от настрої. Толстовець недоладний… трясця твоїй матері…
– При жінках не лайся, – спокійно зауважив Полтава.
– Культурний, – криво посміхнувся Залізняк, накривши долонею руку Оксани. – Тільки де твоя культура буде, коли не буде нашої? А її не буде! Пан перший міністр Столипін про це вже кілька місяців як подбав! Височайшим маніфестом, коли ти забув. Ми терпимо! Їмо та ковтаємо! Ситі, п’яні та дурні!
Круглі скельця окулярів блиснули у світлі електричної лампочки.
