підобрали, моє-то дєло, обратно ж, теляче; заглянув я в третю комнату – бачу патрет: командир якийсь у великих чинах, два ромба в петлиці, але без фуражки. Голова побрита, як, мєжду прочім, у Романа Гавриловича, дівчинку на плечі посадовив, і обоє сміються. А дівчинка – ну викапана моя Віка. Я питаюся: хто такий? А це, каже Роман Гаврилович, і єсть той самий червоний буржуй, котрий тут жив і за щот робочих і крестьян чудовищно жирував. І тут же: да, мєжду прочім, зовсім забув, мовляв, тобі сказати, завтра у тебе деяка роботка передбачається. Так шо ти сьогодні отдихай, розслабся, водочки випий, якщо бажаєш, а завтра до дев’яти ранку приходь прямо до начальника тюрми товариша Пєшкіна. Домовились? – питає. А я дивлюся, як Люба по квартирі з витріщеними очима бігає, ладно, кажу, договорились. Й нічого такого навіть не подумав. А потім додому як прийшов, як вспомнив, і прямо серце у мене обірвалось. Люба, кажу, ти чула, шо Роман Гаврилович казав? А вона: ну чула, ну і шо? А сама шмотки перебирає, думає, шо викинути, шо для нової квартирі оставити. І вночі мені свої плани викладує: кровать, мол, засунемо в угол, а стіл, наоборот, посеред комнати поставимо. На балконі, каже, квіти розведу. І того не понімає, шо мені зараз ні до столів, ні до квітів ніякого такого діла нема. Усю ніч я крутився, тільки під ранок заснув. А вранці Люба будить, вставай, каже, уже приходили, тебе питали. Я, значить, встаю, умиваюсь, одягаюсь, снідаю, а сам просто ось нічого не сображаю. А Люба каже: я бачу, ти сам не свій, мабуть, я тоже з тобою піду. Ну, значить, оділась, губи накрасила, узяла мене під руку і веде. Так це удвох і являємося до начальника тюрми, а там вже зібрались Лужин, прокурор, начальник тюрми Пєшкін, старший наглядач Попов Василь, ше два наглядачі і ше два чоловіки невідомі. А Лужин питає: чого це ви удвох? А Люба одізвала його в сторонку і давай йому нашіптувати, потім-то я узнав: просила дозволити їй тоже присутствовати для підтримки, значить, мене. А поскільки вона у них своя була, то Лужин, хотя і неохотно, но согласився. Потім підходить до мене і дає мені, значить, наган і каже: ось, Бєляшов, на тобі оружіє, і з цього, каже, нагана по врагам нашої революції, нашої власті і народа много уже пуль випущено, сьогодні і тобі довірено його в діло употребить. Я нічого не кажу, беру, значить, цей наган, засовую в кобуру, а руки як ватяні і голками як би наколоті.
І ось ведуть мене в камеру смертную, а я себе чуствую так, наче самого туди ведуть на розстріл. Ну, де ця камера, я і раньше знав, хлопці показували, но сам я до неї ніколи не приближався. А тут підійшов. На самом дєлє це не одна камера, а дві. Спочатку вроді як передбанник: пол цементний, покатий, а посередині дірка вроді мишачої нірки. А за передбанником, обратно, залізні двері з глазком. Я підійшов, глянув, бачу: лампочка світить, і чоловік на табуретці сидить, газету читає. З виду ше крепкий, голова, само собою, побрита, видно, почув, шо там хтось у глазок дивиться, повертає голову до мене, а я дивлюсь: батюшки, так це ж той самий, який там, на патреті! І представляєш, як я себе чуствую!
А Лужин достає з кишені годинника, дивиться,
