постановив Микола, засунув у кишеню піджака пляшку горілки, накидав на тарілку огірків та кільце ковбаси, тицьнув німцю в руки. – Будеш закусь нести.
І попхалися. Німець на порозі зупинився.
– Чекай! Зараз… – І назад до клубу. Зі столу цукерку шоколадну вхопив, у кишеню вкинув. На поріг вийшов.
– Миколо… Ти де?
Під вербою біля клубу солодко хропів Льошчин дружба. Німець гірко зітхнув, опустив голову і присів біля Миколи. Дістав пляшку горілки з його кишені, відкоркував… Відірвався, коли ні краплі не лишилося.
Наступного дня вже і сонце на небі відмітилося, уже і гості знову до клубу потяглися, аби забаву продовжити, а молодих – нема і нема.
– Щось вони не дуже поспішають, – намалювався Микола. Запропонував: – Давайте я по них збігаю.
– Та що ти все «збігаю, збігаю»! – Орися йому. – Стій і не рипайся! Самі прийдуть. Перша ніч… особлива. Нащо їх зайве сіпати? Може, вони зараз, як ті голуби, натішитися не можуть.
…Голуб Льошка Ординський голяка сидів на ліжку і спантеличено дивився на біле, як зрада, простирадло. А де… Де кров цноти, незайманості, чистоти і…
Почервонів, наче хто йому ляпаса дав.
– Марусю…
Лежить на ліжку біля стіни, червоне намисто на білих грудях перебирає і всміхається замріяно, та не йому, своєму законному чоловікові, а кудись – світ за очі, у далечінь, наче там її щастя, наче до нього полетіла б, наче… чужа.
– Марусю… Чуєш?
На чоловіка глянула.
– Ось я… Твоя Маруся…
Лоба рукою потер, ніби від того питань би поменшало, наважився:
– А теє… чого простиня чиста? Мала б… – замовк.
– Я чиста, то і простиня чиста, – та в очі йому допитливо: віриш?
– Чекай… Не те кажеш… У тебе хтось…
– Уночі, Льошо, кожна дівчина свою зірку бачить. Одна до неї тягнеться, інша – за собою кличе, третя – дивиться на неї, і край. А ти думав, на всьому небі ти один сяєш, як те сонце?
– Чекай… Та що ж це… Не плутай мене, Марусю! – і нотки грізні в голосі. Врешті. Врешті згадав, що чоловік!
– Сам себе плутаєш, – вона йому.
– Та як же…
Підвелася на лікті, серйозна стала.
– Давай повінчаємося, – попросила. – Богу поклястися – не закарлючку в сільраді поставити…
– Жартуєш чи занапастити мене хочеш? Я – комуніст… Мене за це…
Згасла, відвернулася. Він – з ліжка. У штани вскочив, по кімнаті забігав. Зупинився та до Марусі. За руку вхопив. Стис, аж зап’ясток почервонів.
– Кажи, бо вб’ю!
– Твоя я.
– Точно?
– А ще з вищою освітою! – розсміялася через силу, бо рука аж посиніла.
Злякався. Руку відпустив, цілує її.
– Прости мені… Люба… Жити без тебе не можу. Світ перевернувся. Благаю – правду скажи. Якщо там щось і було… Прощу! Клянуся – прощу, але не бреши, Марусю! Чуєш? Не бреши!
