бомагу відправив… На самий верх! Щоб Орисі ордена вручили. Як героїчній партизанській зв’язковій.
Рокитнянці замовкли, але не повірили. Уже й війна позаду, уже й казах Айдар молодим помер від ран, уже й Орисиній Марусі шість рочків, а вони так чи сяк повертаються до нез’ясованого питання.
– Кажу, від румуна принесла! – б’є себе в груди Ганя Ординська, ніби свічку тримала.
– Так… На казашку не схожа, – погоджуються баби.
– І що ти крутишся, як та румунка бісова! – не втримався фельдшер Старостенко, коли якось Орися принесла до нього малу Марусю з набряклими гландами і фельдшер ніяк не міг змусити дівча роззявити рота, щоб тицьнути на обліплені мигдалини бавовняною ганчіркою, змоченою в гасі.
Отак і приклеїлося – румунка. З м’ясом не відірвати.
Маруся стягнула з шиї важке намисто, обережно поклала на стіл та – до вікна. Невже мама без неї до клубу піде? А потім – до татової могили на кладовище? Як же – без Марусі? Вона й героїчну пісню «Гренада» вивчила спеціально до Дня перемоги й оце б дядьків-фронтовиків послухала про страхи та фриців.
На вулиці біля квітучого бузкового куща на Орисю з Марусею чекали дві молоді жінки. Обом – не більше тридцяти за паспортом, а на вигляд – усі сорок. Війна клята. Шкіру – зморшками, руки – мозолями, тільки очі світяться та серце тривожиться. А задля кого? Нема в Рокитному чоловіків нежонатих. Хіба що каліка Григорій Барбуляк. Вони й на нього заглядали, та Грицько на жінок тільки – тьху! Е-е-е-ех, судилося дівкам порожніми померти, тож, хоч і подумки, заздрили Орисі, аж дух забивало, – усе встигла: і покохатися, і Марусю народити, а від кого – румуна чи партизана – дівкам тепер все одно.
Перша на огорожу глянула, всміхнулася:
– Ох і дірка в паркані! Мабуть, коханець до Орисі бігає…
– Звідки йому в Рокитному взятися? – друга. Та надвір. – Орисю! Скільки вже на тебе чекати?
З дому – Орися. Сердита. Блискавки ледь утримує. Малу Марусю за руку чимдуж тягне, а та впирається, наче її до фельдшера на розправу.
– Ану кинь мені оці коники! – Орися. І спересердя Марусю по спині – лясь!
Маруся надулася, за одвірок вчепилася. Не відірвати. Губи стисла, з очей сльози котяться. Орися доньчину руку відпустила, стала над нею.
– Ну що мені з тобою робити, теля вперте?
Мала мокрі очі на маму підвела, кліпає, а одвірок не відпускає.
Орися зітхнула, рукою махнула.
– Ну добре…
Ой-йой! І світ розквіт! Мала як підскочила, як гайнула до хати… Жінки з вулиці:
– А куди це твоя Маруська вшилася?
Орися знову рукою махнула, мовляв, хай їй грець, хвіртку відчинила, до хати обернулася й аж розсміялася.
– От обізяна мала!
Стоїть Маруся на порозі. Сяє, як той мідяк. А з шиї аж до пупа важке коралове намисто звисає.
– Ну, то йдемо вже, – Орися їй.
Маруся мамі киває, а сама й ступити боїться.
