Орисю! Ми й так через твою малу запізнюємося!
Маруся біля мами стоїть і все головою крутить, аж бачить – на лавці біля своєї хати сидить Стьопка-німець. Окулярики поправляє і на Марусю дивиться.
Маруся крутнулася. До мами:
– Я збігаю… По хустку…
Орися всміхнулася, долонею – по чорних косах Марусиних:
– Біжи, доню… У шафці на нижній полиці. Знайдеш?
Маруся – а то! І пішла вулицею. На Стьопку – зирк: ага, крутиться на лавці, як вуж на сковорідці, на Марусю щулиться, аж почервонів… Підборіддя скинула вгору – плечики розправилися. І намисто по животі – хльось! Наче підштовхує до Стьопки – ближче, ближче.
Маруся пройшла повз лавку, обернулася – сидить Стьопка на лавці, як прив’язаний, не йде слідом.
Надулася. Пішла вулицею далі.
– От дурний німець! – образилася.
Рудого Стьопку Барбуляка на селі прозвали німцем через його батька – каліку Григорія. А діло було так.
Перед війною вже немолодий, скалічений ще в Громадянську махновською шаблюкою Гриць врешті знайшов дурну дівку Ксанку, яка, хоч і проревла півночі перед весіллям, але вийти за каліку не відмовилася, бо все одно інші хлопці на неї не задивлялися, а в дівках роки гортати ще гірше, ніж з нелюбом жити. Побралися, аж – війна. От коли Ксанка Богові подякувала – усі чоловіки до ружжа стали, а малограмотного інваліда Гриця навіть у писарчуки не взяли. При ній лишився, і хоч від голоду зовсім охляв, усе сидів у хаті та стогнав, проте в сорок третьому одного разу так ловко впорався зі своєю головною чоловічою місією, що німці з румунами й ті дивувалися: і що за люди ті українці – по ямах та кутках туляться, їсти нема чого, а вже друга баба на селі вагітна, чорти б їх побрали. Не бажають вимирати, плодяться безсоромно, наче і не висить на ними фашист, як кара Божа.
Першою з тих двох вагітних була Орися, другою – Грицева Ксанка.
Ксанка за тиждень до Орисі народила недоношеного руденького хлопчика і навіть встигла ім’я йому дати – Степан. Ожила. В очах – щастя. Синочка з рук не випускає, Гриця утришия – харчі шукати. Ще недавно померти була ладна, бо під німцями все одно не життя, а нині – літає. Од тих мрій одного дня й не вгледіла, як молодий німецький солдат Кнут, що офіцерові прислужував, поруч із малим опинився. Нахилився над колискою саморобною, яку Гриць навісив на грушу біля льоху за хатою…
Ксанці – мову відібрало. Заклякла, серце калатає, рука до сокири тягнеться.
Не встигла. Кнут від колиски відійшов, усміхається, наче випало йому щастя неземне. До Ксанки підсів, з кишені маленьке фото дістав, показує – дивись!
Ксанка на фото зиркнула. Господи Всемогутній! Наче хто її малого Степанчика відгодував нормальним харчем і перед фотокамерою вмостив.
– Хто це? – наважилася.
А Кнут сміється і плаче.
– Мій Ганс, – каже. – Син.
Головою захитав гірко, мовляв, як ти там без мене, моє дитятко. Ксанка і собі ледь
