неї – зелений цератовий фартух, до якого прилипли дрібні обрізки бурячиння.
– Любко! А щоб тебе!.. – ледве встиг опустити рушницю Борух.
Любка ніби й не чула. Вхопилася руками за одвірок і кресонула по непрошених гостях сердитим терновим поглядом:
– Вам кого?
– Вовчицю! – відважно виступив з-за батькової спини Вітько.
Любка пройшлася чорними, як тернини, очима по односельцях, здивовано затрималася на рушницях. Зблідла, але ще міцніше вперлася в одвірок, аж пальці побіліли, звела брови в один чорний шнурок, стиснула вуста. Гоструватим профілем з тонким носом і трохи випнутим підборіддям нагадувала яструба, що приготувався до стрибка.
– Тут така не живе.
– А це ми зараз побачимо. Зайдемо і побачимо, – підступився впритул до господині Васько Борух.
– Як рак за горою свисне! Або як свині з череди йтимуть! – відрубала Любка. – Це мій сарай. І я вас сюди не запрошувала.
– А ми його хіба того… екс… експро… прі… їрувати прийшли, як совєти до колхозу? От обшукаємо і підемо, – спритно підкотився до дверей дід Курдик. – Ти, Любко, того… одступись, одступись подалі від гріха.
– Ордер на обшук маєте?
– Який ще ордер? – оторопів «посол».
– Від прокурора.
– Любко! Ти здуріла?! Який такий ордер? Який прокурор? Ми скажену вовчицю ловимо. Село, знацця, спасаємо! Шурупаєш своєю забембаною буряками головою? Ця лісова холєра перезву перейшла, коли весіллє від молодого, від Луки, до молодої, Гелі, знацця, йшло. Стала посеред дороги – й ані руш, як той пам’ятник пограничнику у Ягодині. Хотіла на людей напасти, мекало їй перемекало!
– Напала?
– Нє. Але якби не ми…
– Якби не ви, то я б оце вже буряки дочистила і в льоху поскладала. А так стою і слухаю ваші дурні п’яні теревені. Справді сказитися можна! А може, на вас не вовчиця, а білочка напала? У Положевців весіллє багате – авжеж, такого зятя відхопили, – так що самогону пий хоч залийся.
– Біла гарячка на всіх разом не нападає. А ти не виступай проти обчества. Одступися і пропусти! Бо як вхоплю за коси! Нема тебе кому повчити, як з чоловіком говорити! – дід Курдик нетерпляче притупнув ногою і штовхнув Любку.
Любка метнулася за двері, вхопила вила й виставила їх поперед себе.
– А ви-те, дядьку, спробуйте! – сказала так, що всі зрозуміли: вона може й проштрикнути.
Чоловіки враз охололи, згадали про недогуляну перезву, накриті в Положевців весільні столи із самогонкою і мовчки заспішили з подвір’я. Тільки Гілько не міг вгамуватися.
– Кажу ж вам, то вона сама, Любка, – тая вовчиця. Відьма! Перевертень! Вовкулака! Як пити дати! Не може досі простити Луці. От і явилася на його весіллє в подобі вовчиці. Ви-те хіба забули, хто неїна тітка була? Відьма! І баба тоже відьма! І всенький рід Охманчуцький – відьмацький. А чого, трясця неїній матері, у них
