Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.. Антология

      А хто ж ся на світі без долі уродить,

      Тому нігди людська ценсура не шкодить,

      Людем-бо і щастя на світі дарує,

      А мені і тоє життя одіймує.

      Волів би-м не знати, що в себі світ може.

      За що мя караєш, ах, мій моцний Боже!

      Ей, трудно ся мені на тоє подняти,

      Всім моїм ворогам писки згамовати,

      Трудно з ворогами, да ніщо чинити,

      Прийдеться як камінь в воду утопити.

      Встають і близькі сусіди судять,

      По дорогах мя неслушні гудять.

      Отця на мя і матку завше направляють,

      На невинность мою би на мні не дбають.

      І що ж я учинив тим ворогам важко?

      Скарай їх, о Боже, на душі їх тяжко.

      Розкажи ж, о Боже, землі мя пожерти,

      Альбо позволь мені всі вороги стерти.

      Ци навіки кажеш той біди терпіти,

      Що вороги чинять, аж тяжко глядіти.

      Ей, бодай вороги тії скаменіли,

      Котрії на моє життя ся скупили!

      Бодай зуби, очі собі вибрехали,

      І як камінь в воду, бодай так пропали.

      Гей ти, горда дівонько, на що ти дуфаєш:

      Ци на вроду, ци на багатство, ци стан пєнкний маєш?

      Не вважай на брови, бо не собольові,

      Ні на стан статний, бо не бардзо ґречний,

      Ні врода хороша.

      Розважаєш ти, миленький, гордость мою дармо,

      Бо я ходжу смутная, трачу літа марно,

      Бо щастя не маю, долю проклинаю:

      Кого вірне люблю, того не видаю.

      Тужу безпрестанно.

      І хоч би я не рада сердечне тужити,

      Же не найду іншого, з ким би-м мала жити,

      Я тебе кохаю, всегда споминаю,

      Ані вдень, ні вночі я спання не маю

      Через твою вроду.

      Годі мене зводити, і так час немалий,

      Більше не буду терпіти через те слави.

      Коли мене любиш, не пускай нікому,

      Бо я присягаю лиш тобі самому,

      Мой милий, сердечно.

      О, зрадливоє кохання, що мя ізрадило:

      За того мушу пійти, що серцю немило.

      Та я із нелюбом літа свої згублю,

      Як того обачу, що я його люблю,

      То ревне заплачу.

      Розступися, земле, нехай пойду в тебе,

      Бо я плачу безпрестанно, мой милий, без тебе.

      Доле нещасная, що єсь учинила?

      Хоч я сяду їсти – вечеря немила.

      Мушу перестати.

      І то жаль мні не помалу друже мой миленький,

      Зриш предивне оченьками, як сокол сивенький.

      Завше поглядаю я на твою вроду,

      Же сам єсь хороший і пєнкного роду.

      Тугу мні заводиш.

      І так з жалю тяжкого і з туги немалой

      Не знаю, що чинити головоньці своей.

      Прийди ко мні вскорі, утіш мя, смутненьку.

      Розвесели тугу у моїм серденьку,

      Додай ми утіхи.