львівська дівчина з-під зеленої віхи?
Бо замало для неї означення львівської дівчини, на красу котрої склалася уся львівська природа, і не вистачить сказати, що її лиця золота зоря рум'яниться блиском ягід і калини, а гнучка береза її матір'ю була, і срібна осика боязнь принесла тремтливу. І забракне, коли сказати, що від сходу і заходу блиск падав у її золоте волосся, з неба хмари в очі ясні, що червінь троянди вилилась на її полум'яні уста.
Коханець латинської музи, приятель Помпоніуса Летуса і Платіни, двох сонць гуманізму, той самий Каллімах, котрий снував змову на життя папи Павла II, у котрого були закохані римські панни, закохався сам аж у Львові, та ще й у кельнерку з винярні! Якщо дев'ять олімпійських муз не остовпіли на ту звістку, якщо Аполлон не розтрощив своєї лютні зі злости і якщо не схопили спазми ревнощів лесбійську Сафо, то, очевидно, та львівська дівчина з-під зеленої віхи була гідна любовного запалу поета і гідна його латинської лютні.
Проте історик прагне довідатись, ким була Фаньоля, що стала пасією людини, славної в історії?
У темній задушливій пивниці тільки залізний каганець постать її освітлював, а у напівтіні поміж винними стелажами панував сміх та грубуваті розмови відвідувачів. Іноді лунала пісенька фривольна та безбожна, і вульгарний жарт оточував дівчину, котра під зеленою віхою розносила золотий напій.
Однак вона з усмішкою приймала пияцькі залицяння,
Бо була от такою собі веселою дівчиною, що вино у шинку подає.
І отакі-то дистихи співав Філіп Каллімах, той що втікав від папської вендети, немов би його з місця на місце гнали дикі фурії, на хижому коні перелітав через скелі Апулії, перепливав Тиренське море, втікав з Пелопонесу він, нещасний поет, котрому ні на Кіпрі, ні на Криті не дали жити папські легати, котрий осів з розтрощеною лютнею аж у Канопусі, у гирлі Нілу, над берегами Скамадру, і оплакував свою долю, а від папської помсти втікав на Родос, Делос, до Константинополя той самий Каллімах, котрий вже навіть у Львові знайшов собі приятеля, та не якого-небудь, а самого Григорія з Сянока, львівського архиепископа, і це він писав вірші Фаньолі, котра у шинку вино розносила!
Отак між архиепископом та кельнеркою точилося життя переслідуваного італійця в холодному Готичному Львові. Дні проходили у вчених розмовах у палаці, а вечорами вислизав колишній автор папських булл до винярні, де серед пияцьких залицянь та сороміцьких жартів співав до розсміяної дівчини, що охоче роздавала поцілунки й вино.
Коли б ти була народжена на острові Делос,
То перед тобою, дівчино, відійшли б у тінь чада Латони,
І уславлений був би острів делійський на віки ім'ям Фаньолі.
Коли б Орфей відчув на собі проміння твоїх очей,
То з певністю не шукав би на світі жодної Евридики,
Бо одна є лиш Фаньоля єдина!
Бо ж виросла ти з касталійських хвиль, о прекрасна,
Та один лиш Маро[12] здатен вроду твою описати.
Зовсім
Маро – Публій Вергілій Марон.
