зрештою, нічого дивного, бо став Філіп Каллімах у Польщі великою людиною і було соромно королівському приятелеві, що колись був він закоханий… в таку-от собі львівську дівчину з-під зеленої віхи.
Отож з повною безцеремонністю поета і сьогоднішнього парвеню дав своїй коханці стрия-магната і навіть написав це в історії варненської битви, що поруч короля Владислава стояв лицар Леско Бобрітіус, стрий божественної Фаньолі.
I перекрутив метрику львівської дівчини так, що сьогодні даремно шукають історики справжнє ім'я тієї, котра знаменитого мужа музу надихнула багатомовною латинською піснею.
Але чи Фаня, Анна, Свентохна, Бобриція була більшої чи меншої шляхти, чи з боку варненського лицаря шукати її кревних, чи може також, що легше, у міських книгах у Львові, де часто зустрічається ймення Бобрів, Бобрків і Бобреків, то нічого у суті питання не змінить.
Назавжди вона залишиться дивовижно вродливою, ясноволосою юнкою, яку запальний італієць кохав ще тоді, коли сидів на львівській бруківці сумний і вимучений; ніколи про неї не забуде дослідник минулих часів: про Ганусю, що вино золоте розносила.
Дзеган
З усією рішучістю й упертістю твердила вірменка Дзеган, що ніколи ні була, ані є дружиною шляхтича Юрка з Мальчиць. Вона, мовляв, була його невільницею, в невільному стані у нього мешкала, мов річ, яку Юрко міг продати так само, як рибу зі свого ставу, як збіжжя із заораного поля…
З усією рішучістю й упертістю твердив шляхтич Юрко з Мальчиць, що прекрасна Дзеган, донька львівського вірменина Григора Чорного, від миті шлюбу стала його законною дружиною, була нею завжди і є нею й досі…
«Дружина чи невільниця?» – ось питання, яке мав розв'язати міський суд міста Львова 9 квітня 1449 року.
Біла Дзеган була білою настільки, що всі звали її по-русько-му Білкою. І саме під таким іменням значиться вона у судових актах. Визнання за нею привілеїв законної дружини розглядалося за обставин, які геть виключали будь-який сентимент. Зрештою, тоді під час судових розправ ніхто не мав звички вдаватися до поетичних метафор, а середина XV сторіччя знов-таки не була у львівській землі добою ідилічного романтизму, коли могло йтися про пута Гіменея чи про золоті ланцюги кохання.
І якщо тоді, 1449 року, на суді впало з вуст Білки слово «неволя», «невільний стан», то його варто сприймати у всій дикій буквальності варварського звичаю, який за тих часів іще трактував людину як такий же предмет торгу, що й будь-який інший товар. Адже за тих самих часів і перед тим самим львівським судом Станіслав зі Щепєжова присягав, що не продавав жидові вільної жінки, а всього-на-всього її… заставив. Італієць Кристофер де Санто-Ромуло визнав, що винен Станіславові з Ґури дві марки за куплену в нього людину. До такого ж учинку признався й Андрій із Сєнна на Мазовшу, який за дві копи грошів продав вірменинові Іванісу парубка, що його такий собі Пйотр Жолтанський придбав у Луцьку в жида – при свідках і при могоричі. І,
