ним не владні. Я зумію його захистити. І якщо воно – джерело моїх страждань, то в ньому ж знайду я і зцілення.
Ні, ще раз ні! Стійте на своєму в жорстоких відмовах, але залиште мені мою любов. Вам дає радість робити мене нещасним. Нехай так. Спробуйте похитнути мою мужність, я зумію змусити вас хоч би до того, щоб ви вирішили мою долю. І, можливо, настане день, коли ви будете до мене справедливіші. Не те щоб я сподівався пробудити у вас чутливість. Але навіть не підкорившись переконанню, ви перейметеся ним, ви скажете: «Я про нього невірно судила».
Скажемо точніше, – ви несправедливі до себе самої. Пізнати вас і не полюбити, полюбити і не бути постійним, і те й інше – однаково неможливе. І незважаючи на скромність, яка прикрашає вас, вам, мабуть, легше скаржитись, аніж дивуватись із почуттів, вами породжених. Що ж до мене, чия єдина заслуга полягає в тому, що я оцінив вас, я не хочу втратити цієї заслуги. І, відмовляючись прийняти лукаві ваші дари, я поновлюю біля ніг ваших клятву любити вас вічно.
Із ***, 10 вересня 17…
Лист 69
Від Сесілі Воланж до кавалера Дансені
(Записка олівцем, переписана Дансені)
Ви запитуєте, що я роблю: я люблю вас і плачу. Моя мати зі мною не розмовляє. Вона відняла у мене папір, пера і чорнило. Я користуюсь олівцем, який, на щастя, у мене зберігся, і пишу на обривку вашого листа. Мені тільки й залишається, що схвалити все, зроблене вами. Я занадто люблю вас, аби не вхопитися за будь-який спосіб отримувати вісті про вас і повідомляти вас що-небудь про себе. Мені не подобався пан де Вальмон, і я не гадала, що він такий вже вам друг. Постараюся звикнути до нього і полюбити його заради вас. Я уявлення не маю, хто нас видав. Це можуть бути тільки моя покоївка або священик, якому я сповідувалась. Я дуже нещасна. Завтра ми від’їжджаємо в село, чи надовго – не знаю. Боже мій! Не бачити вас! Мені більше ні на чому писати. Прощавайте. Постарайтеся розібрати, що я написала. Ці слова, написані олівцем, можливо, зітруться, але почуття, збережені в моєму серці, – ніколи.
Із ***, 10 вересня 17…
Лист 70
Від віконта де Вальмона до маркізи де Мертей
Дорогий мій друже, я маю дати вам одну дуже важливу пораду. Як ви знаєте, я вчора вечеряв у маршальші де***. Зайшла розмова про вас, і я сказав не все те хороше, що думаю, а все те, чого зовсім не думаю. Усі, мабуть, були зі мною згодні, й бесіда тривала вже досить мляво, як буває завжди, коли про ближнього говорять тільки хороше, але раптом знайшовся один заперечувальник. Це був Преван.
«Боронь Боже, – мовив він підводячись, – щоб я засумнівався в доброчесності пані де Мертей! Але, смію думати, вона має завдячувати при тім швидше своїй легковажності, ніж правилам. Можливо, залицятися до неї важче, ніж їй сподобатись. І позаяк, упадаючи за однією жінкою, при нагоді зустрічаєш чимало інших, і позаяк врешті-решт ці інші можуть виявитися не гіршими, а можливо, і кращими за неї, то одні прихильники відволікаються якою-небудь
