того, щоб вони наступного дня помирилися.
Отже, після повернення Врессака з полювання на нього стали дутися. Він побажав довідатися про причину, й тут його обсипали докорами. Він спробував виправдатись, але присутність чоловіка стала приводом для того, щоб перервати розмову. Насамкінець він спробував скористатися моментом, коли чоловік пішов, і попросити, щоб увечері його вислухали. Ось тут віконтеса й досягла справжніх висот. Вона почала обурюватися зухвалістю чоловіків, які, скориставшись раз милостями жінки, уявляють, ніби їм дано право зловживати цим навіть тоді, коли жінка ними невдоволена. Дуже вправно перевівши таким чином усю розмову на іншу тему, вона так добре стала розводитися щодо чуйності й чутливості, що Врессак не знайшовся що відповісти, зніяковів, і навіть я сам готовий був визнати її правоту, бо – знайте це – як приятель їх обох я був присутній при розмові як третя особа.
Зрештою, вона рішуче заявила, що не може дозволити, аби він, стомлений полюванням, стомлювався ще від любовних утіх, і не пробачить собі, якщо виявиться перешкодою такій приємній розвазі. В цей час повернувся чоловік. Розпалений Врессак, який утратив усяку можливість відповідати, звернувся до мене й довго викладав свої аргументи, які я знав не гірше за нього самого, а насамкінець попросив мене поговорити з віконтесою, що я йому і обіцяв. Я дійсно поговорив, але тільки для того, щоб подякувати їй і умовитися про годину нашого побачення та про способи здійснити його.
Вона сказала мені, що позаяк її кімната розташована між кімнатами її чоловіка та коханця, вона визнала обережнішим піти самій до Врессака, ніж прийняти його в себе. Оскільки я розмістився якраз навпроти неї, вона вважає, що і в цьому разі безпечніше побачитись у мене, і що вона з’явиться, тільки-но покоївка піде з її кімнати, – мені ж потрібно лише прочинити свої двері й чекати.
Усе сталося так, як ми умовились, вона прийшла до мене близько першої години ночі -
… красуня у простім вбранні,
Мов щойно лиш була у сні.[41]
Не будучи марнославним, я не затримуюся на подробицях цієї ночі. Але ви мене знаєте, я залишився задоволений собою.
Удосвіта треба було розлучитися. Ось тут і починається найзабавніше. Цій анемоні здавалося, ніби вона залишила свої двері напіввідчиненими, але ми виявили їх замкненими, а ключ був ізсередини. Ви не уявляєте собі відчаю, з яким віконтеса сказала мені: «Я загинула!». Не можна заперечувати, що було б забавно залишити її в такому становищі. Але чи міг я стерпіти, щоб жінка загинула через мене, не погублена мною? І чи міг я, подібно до звичайних людей, підкоритись обставинам? Значить, потрібно було щось придумати. Що б ви зробили, чарівний друже мій? А ось як учинив я – і з цілковитим успіхом.
Я незабаром переконав її, що злощасні двері можна виставити, але тільки наробивши при цьому багато шуму. Тому я – щоправда, не без зусиль – умовив віконтесу здійняти пронизливий крик,
Расін, трагедія «Британік». – «Британік» – трагедія на сюжет із історії Стародавнього Риму; написана була 1669 року. Тут цитата з ІІ сцени ІІ дії.
