щось мучило. Він час від часу бив себе долонею по голові, з відчаю і якогось жалю до самого себе, ніби хотів сказати сам собі – ось тобі, за те, що не зміг уладнати як слід свої проблеми, ось тобі, тримай. До того ж, якби він себе не бив, він, безперечно, заснув би, а так ці різкі короткі удари виводили його зі сну, а нас із жахливого заціпеніння. Я намагався з ним говорити, намагався робити музику в його магнітофоні голосніше, аби лише відволікти його від сну, що важким туманним антициклоном насувався на його свідомість, але він і сам усе контролював. Він усе контролював і все бачив. У якийсь момент я його зрозумів – о’кей, думав він, нормальні чуваки мені трапились (це він про нас), відвезу їх куди треба, повернуся назад, уб’ю цю суку, відремонтую «копійку», пострижусь, о’кей. Але пиво ми випили, музика його не тішила, тому не дивно, що він засинав під цим сонячним промінням, у серпневому повітрі, наповненому хмарами, ніби соком, між двома містечками, одне з яких ми назавжди покинули, а до іншого навіть не сподівалися потрапити. Ми б теж, очевидно, заснули, якби за кермом був не він.
Це була дивна подорож, у всіх сенсах дивна – і дорога була дивна, усе гірша й гірша, і день був незрозумілий, він тривав так довго, що я починав думати, чи не закінчиться він для нас прямо тут і прямо тепер, і водій наш так дивно й так гірко переживав свої негаразди, що я навіть не міг сказати йому – брат, зупинись, зупинись, брат, ми виліземо з твоєї «копійки», та й сам ти вилазь, куди ти такий поїдеш? Не міг я йому такого сказати, його б це просто вбило. Потрібно віддавати належне чужому безумству, адже невідомо, як ти сам за пару років будеш поводитися на людях. Він переїжджав зі смуги на смугу, мчав по зустрічній, засинав час від часу і знову бив і бив себе долонею по голові, не давав собі спуску, не міг відпустити себе з богом, аж доки ми несподівано й благополучно не в’їхали до потрібного нам містечка і, принагідно розігнавши з дороги зграйку піонерів на велосипедах, не загальмували біля автовокзалу. «Ти назад хоч доїдеш?» – запитався я. «Та ясно», – не зовсім зрозумів він мене. «Ну, спасибі тобі», – кажу. «Добре, давайте!» – він попрощався з нами без жалю й надії на повторну зустріч, ніби це не ми проїхали з ним щойно цю дорогу смерті довжиною в сорок потойбічних кілометрів. Очевидно, його дорога була куди небезпечнішою за нашу.
Над автовокзалом нависав винищувач. Зірки на крилах розмило дощем, крізь бетон на постаменті билась суха трава. Зараз він на своїй «копійці» набирав швидкість у зворотньому напрямку, на двигуні закипала кров, радіатор був набитий пір’ям. Можливо, він уже розбився. Ми обійшли винищувач і попадали в траву. Автобусів не було. Лірична історія без жодних наслідків.
9. Духи приходять на мій гашиш
І тут Білий повернувся. Ми лежали в траві, ходили до автовокзалу пити воду, ходили до міста за пивом, кілька годин валялися під нашим винищувачем із розмитими зірками, аж доки він не повернувся. Кандидат історичних наук, він-то напевне розумів, що коли є бодай
