знав, як довго вона триває й чим саме вона закінчується.
На наступній зупинці ми вийшли за пивом. Була перша година ночі. По-моєму, ішов дощ. Чи не йшов? Не пам’ятаю. Не важливо.
2. Собача старість вітчизняного автостопу
Є кілька способів більш-менш безболісно проїхати двісті кілометрів від Харкова до цього маленького міста, славного тим, що в ньому свого часу Володимира Миколайовича Сосюру, майбутнього поета-лавреата, не взяли в полон і не порубали на дрібні неприглядні шматки, позбавивши тим самим українську радянську літературу чогось важливого, наприклад – його ж таки сумнівних мемуарів. Отже, способів є кілька: по-перше, можна їхати автобусом, це найпростіше й найзручніше, саме тому автобусом ми не їдемо. Далі. Можна їхати електричками, з кількома пересадками, зокрема з нічною пересадкою на дивовижній станції Гракове, де кілька годин, до самого ранку, не зустрінеш жодної живої душі, тільки десь ліворуч громадяться до небес потужні елеватори, схололий переробний комплекс, гірке нагадування про розхуячене сільське господарство Української РСР. І тоді, просто посеред ночі, тобі не лишається нічого іншого, як вийти на залізничний міст, побудований для чогось над перонами, – хто би тут по ньому переходив? – і дивитися в небо, чекаючи, коли там з’явиться сонце або хоча б щось, а коли – годині о п’ятій ранку – воно таки з’являється, ти раптом зауважуєш, як воно рухає кінцівками, тихо-тихо, ніби камбала, перевалюючись над далекою автострадою, уздовж якої лежать мертві тварини й використані гандони, довго-довго дивишся, аж доки не з’явиться електричка, себто години три. До речі, про трасу. Можна їхати стопом. Улітку це зручніше, узимку це небезпечно. Але влітку теж нічого особливо захопливого в цьому немає, повір мені: траса майже порожня, це за совка життя тут кипіло й на заправках продавали лимонад, тепер інфраструктура порушилась і, хоча по селах та містечках у придорожніх кіосках можна купити все, зі зброєю і наркотиками включно, поза межами населених пунктів життя стає печальним і розрідженим, шоу-бізнес зникає, водії напружуються, мешканці хуторів дивляться на тебе, як на дауна, жодна курва не зупиниться, аби забрати тебе звідси – подалі від безкінечних соняшникових полів, подалі від придорожніх зупинок зі слідами крові й сперми на стінах, поближче до людей із усім їхнім життям і всіма їхніми гастрономами, хоча не в гастрономах тут річ, повір, не в гастрономах річ. Я добре знаю цю трасу, я надійно тримаю в собі численні спогади про петінг у розжарених салонах ікарусів, про проламані черепи й кров на асфальті, якраз біля знаку з обмеженням швидкості, про світле жіноче волосся на твоєму плечі, яке ти обережно прибираєш, коли ви вже майже доїхали до місця призначення, а вона щойно заснула; зупинки в дорозі корисні й бажані, це безперечно, а коли їдеш стопом трасою Харків-Луганськ, зупинки складають основу твоєї подорожі, її м’ясо, вони такі довгі й такі регулярні, що заповнюють собою все – і тебе, і твої сподівання, і твою безнадію.
