style="font-size:15px;"> Серце мене схопило, коли я лежав у ванні, наповненій парою – я вже десь читав про таке: чоловік зачинив на ключ зсередини вхідні двері, напустив у ванну окропу і поліз паритися (він хворів на ревматизм). Коли ж у нього стався напад, він не знайшов у собі сили підвестися, так і помер, у тому окропі: знайшли його через два тижні, якісь родичі, виламавши з поліцією двері.
Але ні, цього не могло трапитись зі мною. Я зробив зусилля і спробував сісти: ага, якби ж то! При спробі найменшого руху біль у серці настільки посилювався, що я відразу повертався у початкове положення.
Щоби покликати на допомогу – треба було вийти з ванної: у квартирі був телефон, на сходовій клітці – сусіди. Може, минеться? Я подивився на двері ванної: і їх, як на зло, я замкнув зсередини, механічно. Так, ніби хтось ще був у квартирі.
Раптом я відчув сильний укол в серце, і мене занудило, світ поплив перед очима. Зараз я втрачу свідомість. Смерть?
У цю секунду я виразно почув чийсь голос, неприємний, хрипкий:
– Давай, кінчай його.
Я розплющив очі і побачив пляму в кутку, що світилася, а в цій плямі – якесь жабоподібне товсте створіння карликового росту на двох тонких ніжках.
– Що витріщився, не бачив ніколи такого, га? – і створіння єхидно і злобно засміялося, трясучи жаб’ячим черевцем.
– Хто ви? – запитав я через силу.
– Дивись, який культурний.
Створіння, шкутильгаючи, наближалося, виступаючи з пари, що наповнювала ванну.
Тут я помітив другу світлу пляму, в іншому кутку – там стояло ще одне створіння, високе і тонке, як циркуль, з руками-палицями та зміїною голівкою.
– Дивись не дивись, а тобі капець, – сказало друге створіння і теж стало наближатися.
– Хто ви?
– Боги ми, боги, – сказало те, яке нагадувало жабу. – Ти здохнеш в цій ванні, як скотина, зараз.
– Неправда, – сказав я. – Бог не такий.
– Бог не таки-ий! Бог не таки-ий! – перекривило мене страхіття. – Ти бачив його, чи що, свого Бога? Дурні, дебіли – самі вигадали щось якомога приємніше і самі ж вірять.
Я засміявся раптом:
– Ні, це неможливо.
Настільки все це здавалося безглуздим.
– А ось зараз подивимося, можливо чи ні.
І створіння-карлик протягнуло до мене свою ручку.
– Ой!
Моє серце пронизав божевільний біль.
– Давай помучимо його, – почув я громовий голос з іншого боку, з-під стелі.
– Ой! Ай! А-а!
Я весь спітнів – це був інший піт, не від окропу.
– Ну як, добре, ні? – захихикав карлик. – Треба ж бути такими тупими, щоби всупереч усім жахам життя вигадати собі бога доброго і справедливого. Ну, чого замовк – здох вже, чи що?
Він уважно подивився на мене.
– І…
