він почав бити мене по голові пляшкою, повною шампуню, дуже боляче.
– На допомогу! – закричав я. – Рятуйте!
Це були не боги – це була якась банда з підворіття.
– Ха-ха-ха-ха-ха! – вони сміялися хором; один товстий і один хрипло-писклявий голос.
Раптом я відчув, що зависнув униз головою: створіння-циркуль підняло мене за п’яту, до стелі.
– Твоє серце – вже шматок лайна, зрозумів? – бризнув мені в обличчя слиною карлик. – Ти труп, труп.
І він боляче схопив мене, своїми липкими пальцями, за ніс.
– Що ти можеш проти нас, хробак?
– Я не хробак… – прошепотів я, – я…
– Хробак! Ти хробак! Ти, сука, сподівався на рай – а замість раю ти отримав ось що!
І він так крутнув пальцями, що у мене з очей бризнули сльози.
– Ти думав, що пекло – тільки в житті? Пекло всюди! Пекло всюди! Скрізь і завжди! Ти здохнеш, і ми будемо продовжувати тебе катувати – вже по-іншому. Вічно. Тобі не буде спокою, не сподівайся, сука!
– Навіщо? – сказав я плачучи, тому що він продовжував крутити-викручувати мій ніс.
– Тому що нам це подобається, тому що це нам потрібно, потрібно. Ми створили пекло-життя, щоб насолоджуватися муками, і ми створили пекло-вічність: щоб завжди були муки, безвихідь і темінь. Зрозумів, так? Так? Так? – за кожним разом він викручував мені ніс.
– Неправда! – мені було вже все одно. – У житті є інше. Є! – я вже не міг зупинитися. – Є захід сонця, рідність, є любов… – тепер я плакав іншими сльозами. – Світ повен любові, світла – неправда! Я не вірю, не вірю, не ві…
– Ось тобі!
Моє серце сіпнулося і зупинилося. Я впав назад у воду, вже бездиханний. Майже без носа. Я був мертвий.
Дивно, але я відчував тепло – воно оточувало і зігрівало мене звідусіль.
Скільки минуло часу, я не знаю: не було ні почуттів, ні думок про те, що зі мною, чи я живий.
Як раптом відчинилися виламані двері, і я почув голос:
– Боже мій, Васильку! Васильку, що з тобою!
І я відчув чиїсь руки – рідні, людські, які виймали мене з ванни.
– Боже мій, рідненький.
Я лежав тепер на килимі посеред кімнати, голий, куди мене притягли, і чув схвильований жіночий голос:
– Проспект Свободи, 25, квартира 40, швидше, прошу вас, так, серце! Серце!
Очі в мене були заплющені, однак я все чув. Чув, як жінка, кинувши трубку, підбігла до мене, стала цілувати:
– Живи, чуєш, живи. Я відчувала – щось зупинило мене, якась тривога, і я вирішила повернутися, перевірити. Боже! Боже, допоможи мені – мені і йому! Не забирай його, Боже!
Вона вже ридала, у мене на грудях.
Я відкрив очі і – поверх її голови – побачив ангела: красивого, який світився, – справжнього. Він стояв, випромінюючи жовте світло, в кутку, і його права рука була піднята. «Я з тобою», – сказав ангел.
Потім він зник.
Через місяць я вийшов з лікарні, після першого інфаркту.
Пробач,
