як на зло, на мою матір схожа: сидить і не плаче. Тільки тримає його за мертву руку. Жах якийсь. І двоє дітей його, хлопчик і дівчинка, осиротілі. Дівчинка, меншенька, плаче, а хлопчик стоїть, з обличчям, яке я не забуду і в останню свою секунду. Раптом дівчинка і каже, крізь сльози: «Таточку мій рідненький». А у татка дві точки на лобі. «Татусю, встань. Татусю». Видно, любила його. Дівчатко з червоним розпухлим носиком. Дитина зовсім.
Я вийшов, тримаючись за стіни. Це що ж? Я не зрозумів. Це хто ж я? Так що я мав робити, тоді? Це зараз він такий безневинний, ангельський, лежить. Син, тато. Боже дитя. А тоді, коли заліз через вікно, у своїй масці, це був звичайний бандит. Звичайна грабіжницька сволота, в яку я розрядив свій револьвер. У цю мерзоту, яка сміє лізти в чуже мирне життя. І мені захотілося ще парочку таких мерзотників порішити, в своїй спальні. І щоб їхні сучі діти покривили свої личка, просячи тата встати з домовини.
Я сів на якусь лавку, на дитячому майданчику біля будинку. Боже ж ти мій, що я зробив не так? Що? Я собі жив, мухи не образив. А він поліз у мій будинок, в моє щастя. І ось тепер його немає, взагалі. Що я не так зробив? Чому я так мучуся?
Коли я так собі говорив, то здавався собі у всьому правим. Але тут я згадав голосок цієї дівчинки, крихітки: «Тату, таточку, вставай, прошу тебе». Ой, не можу. Я гад якийсь, Люба права. Так, гад. Врятував, може, Любу і своїх дітей від смерті, а все одно гад. І Люба боїться до мене доторкатися. О так, зараз я можу ходити гоголем. Не багато таких, які в своєму житті вбили людину, припинили життя. А я ось убив.
І тут я зрозумів, жахаючись, що мені ж ніколи вже не зняти з себе цього тавра, що я вбивця. Я так і помру, вбивцею, з гріхом на душі. З гріхом? Тут я зупинився. Чорт візьми, з яким гріхом? Що я не так зробив?
Ну, я досидів, на цій лавочці біля будинку. Доки його не винесли, цього сина, тата і бандита. Тут тільки я почув справжнє виття: мати як заголосила, то я мало не чокнувся від її горя. «Синочку! Синочку!» Ну, просто неможливо слухати. Бідна, ледве ноги волочить. Вона ж його народила, вигодувала. Я сиджу, а сльози з мене самі – градом. Я не зрозумів, я не зрозумів нічого. А тут підходить хлопець, інтелігентний такий. Каже глухо: «Ідіть звідси. Вам краще піти». І як подивиться мені в очі. Ну, Боже ж ти мій: що ж це? Він, значить, брат його або родич якийсь, віддає належне моєму самозахисту і все таке. Але саме мене, мене особисто і одного звинувачує. Мовляв, все ти правильно зробив, хлопче, у своїй спальні, але тепер іди геть, з моїх та їхніх очей. Не стирчи тут убивцею.
Ну, що ж це? Врешті-решт? Я пішов. Як побитий собака. Крики, зойки. Дітлахи його кричать – вже і цей син: від горя. Мати голосить. Боже, що я наробив? Я. Я один. Ось цією рукою.
Ну, я заспокоївся, в якомусь кафе. Зараз його в землю опускають. Ну, що я можу вже зробити? Я що – тямив щось особливо, що роблю, коли револьвер з тумбочки вихоплював? Адже він ліз на мене з ножем. З ножем! Може, і вбивати не збирався, звичайно. Напевно, просто хотів пригрозити, щоб сумирно в ліжку лежали. Поки він наші шкатулки буде чистити. Якщо так, тоді… Тепер я зрозумів Любу. Чорт
