будинку. Він крехче, сповзаючи зі сходинки на сходинку, тягне за собою мокру ганчірку і старанно розвозить пил та бруд. Звісно, сходи доводилось перемивати, але лише тоді, коли маленький засинав, упевнений у власній величезній корисності. Тож заохочувати, мужньо терпіти наслідки першої помочі, обережно і ненав’язливо скеровувати та підтримувати у кожній спробі – шлях до прищеплення звички допомагати.
– Для мене домашня робота гірша за панщину. Кручусь наче дзиґа. Працюю ніби неповний день, але нічого не встигаю. Прибігла, треба вечерю зготувати, назавтра підготуватись і, звісно, прибрати усі ті ляльки-машинки, інакше й ногу зламати недовго. Аби ви знали, як я ненавиджу усі ті кіндери, кітті, тачки, трансформери. Вони реально засмічують моє життя.
Діти – найкраще дзеркало. І вони чудово усе віддзеркалюють, у тому числі й наші стратегії прибирання. Для одних прибирання – суцільна мука; для інших навпаки – задоволення та релаксація. Маю двох дуже різних у цьому сенсі подруг. «Я, ніж прибирати, краще на роту наготую», – каже одна з них. «Для мене прибирати – наче знову народитися», – примовляє інша. Для першої і справді навести лад – ніби дрова нарубати: і важко, й сокира на ногу може впасти. Генеральне прибирання в її родині відкладається з дня на день і буває хіба що напередодні великих свят, та й то у випадку, якщо має завітати свекруха. Зазвичай усе просто розпихується, аби на видноті не лежало, злегка прибирається пилосмоком – й усе по тому. У кімнатах її дітлахів усе те саме, дверцята шаф зачиняються виключно плечем та підпираються стільцем; на столах щось знайти можуть лише хазяї, на стінах у найнезбагненніший спосіб наліплене найважливіше. Хлопці-підлітки ніякої проблеми з того не роблять. Щось заважає – переступають і поготів. У іншої – все блищить, від підвіконь до кухлів у буфеті. Кожної суботи – загальна мобілізація, генеральне прибирання. Килими вибиваються, пил усувається, шафи ревізуються, підлога натирається. Дитяча її доньки впорядкована та чепурна, все на місцях, зошити у стосиках, іграшки в контейнерах, одяг у чохлах. Мала з неймовірною насолодою викладає светрики рукавами всередину, складає навпіл – й на полицю в шафу, рівнесенько один на інший. Перша подруга купу зусиль витратила на те, щоб привчити своїх хлопців до порядку; друга нічого не робила, аби донька навчилась прибирати за собою.
Діти не можуть полюбити прибирання, якщо для батьків це важка повинність. Якщо тато миє підлогу з виразом страшної муки на обличчі, а сміття виносить, щось белькочучи під ніс; якщо скуйовджена мама оскаженіло вимахує шваброю, жаліючись на те, що її працю ніхто не цінує; якщо мити посуд чи прибирати зі столу – це покарання за провини, навряд чи дитина ставитиметься до наведення ладу з любов’ю і захватом. Якщо ж прибирання в радість, робиться гуртом, з примовками, жартами, підбадьорюванням, навіть конкурсами на те, хто перший встигне винести сміття, то й емоції воно приносить геть інші.
Один із моїх яскравих
