повикручував, позатоптував, потрощив, мовляв, ви мені шкоду, а я – їй. Я вже з ніг валюся, а від втоми скаженію. Верещу й на одного, й на іншу, й на обох разом.
У садочках та школах діти прибирають свої речі, по-перше, гуртом, по-друге, обов’язково. Кожен має наводити за собою лад, і це не обговорюється. Відсутність інших варіантів, аніж поскладати все на місця, робить прибирання щоденним і звичним. Насправді дітям навіть на думку не спадає, що може бути інакше, ну а щодо того, у кого такий намір все ж таки виникає, застосовують різні неприємні санкції. В умовах групового тиску, коли ти єдиний, хто опирається загальним правилам, ці санкції діють.
Домашні ж покарання за безлад – інша справа. Батьківські нотації, тиск, крик, примус викликають опір, особливо гострий на фоні вибіркової дії правил порядку. «Чому в татовому гаражі й досі лежать пробки від старого лічильника, змочалені пензлі та криві цвяхи, а я маю кожного дня складати іграшки в ящики?» «Чому мама наводить лад у шафах під Новий рік, а мене постійно змушує слідкувати за порядком у шухлядах стола?» «Чому сестра вже тиждень не кладе брудну білизну в кошик, а я мушу щоранку вдягати свіжі шкарпетки?» Швидкість пошуку приводів для порівняння на користь несправедливості у свій бік зростає із віком дитини. І якщо трирічний малюк лише відчуває неправду, для підлітка вона ясніша над сонце. Спроби переконати дитину, що «татів гараж і твоя кімната – це не те саме» або «сестра охайніша, і її одяг не потребує прання», не матимуть жодного успіху.
Відчуваючи несправедливість до себе, діти бунтують. Антиприбиральний бунт буває різним: від тихого непослуху із запиханням речей під ліжко до майже збройного повстання, коли засіб виправдовує ціль, а отже можна псувати речі інших, влаштовувати істерики з показовим розкиданням іграшок, битися і бити кривдників.
У дитячому світі батьківські санкції сприймаються не як покарання за розгардіяш та безлад, а як особисте приниження, образа, знецінення. Речі, особливо іграшки, для дітей не стільки власність, скільки частина їх самих. Це пов’язано із дуже реалістичною уявою, адже, граючи вітрильником, малюк і насправді стає піратом, а розставляючи на позиції черепашок-нінзя, він цілком занурюється в усі перипетії боротьби зі Шредером. Також іграшки – це спосіб отримати визнання серед однолітків, спочатку бути включеним до їхнього кола, бо маєш такі самі іграшки, а потім і стати кращим через те, що маєш іграшки, яких ніхто не має. Тож дитина ідентифікується з іграшкою, стає з нею єдиним цілим. І якщо батьки погрожують ці іграшки викинути, зламати, комусь віддати, вона відчуває не засудження своєї поведінки, а загрозу собі особисто. Викинути особисту річ дитини – це ніби викинути частинку її самої.
– А що ви робите, – запитую я Ірину, – щоб залучити дітей до прибирання?
Вона дивиться на мене з легким нерозумінням.
– Кажу їм: «Приберіть». Якщо не слухаються, а вони ніколи з
