п’ятий день народження їхнього сина. Усі вже сиділи за столом, коли з’ясувалося, що забули про безалкогольні напої – ані компоту, ані водички. Тато іменинника швидко побіг у магазин виправляти ситуацію. Малий, що чекав на святковий стіл від самого обіду, голодний, але свідомий своєї ролі, ані крихти не кинув до рота, доки не дочекався тата. Нарешті, коли всі спустошили келихи за його здоров’я і можна було їсти, хлопчик, уминаючи аж за вухами лящить, прорік: «Тато, якщо будеш голодний як вовк, так і кажи. Я кидатиму іграшки і бігтиму тебе рятувати!» «Це ж як?» – поцікавився хтось із гостей. – «Сідатиму за стіл, щоб можна було починати!» Також за спільним столом діти вчаться мовчати і слухати, якщо хтось розповідає про щось важливе, брати участь у сімейних розмовах, самі стають центром уваги, коли діляться своїми успіхами або негараздами.
Спільні родинні сніданки, обіди, вечері, а також і проміжні між головними прийомами їжі чаювання рятують від їжевередульств ще й тим, що дитина засвоює режим харчування. Вона їсть разом з усіма приблизно в однаковий час і не має потреби перехоплювати щось, тим самим псуючи апетит і звикаючи до магазинного непотребу. Звичка під’їдати виникає саме тоді, коли не існує сталого режиму і батьки, переймаючись тим, що дитина може зголодніти, пропонують їй якийсь харчовий дріб’язок. Пропонуючи дитині щось перехопити поміж їжею, ми формуємо стійку і некорисну звичку їсти похапцем, мимохідь, поміж справами. Спочатку закришені печивом малюки на дитячих майданчиках, потім школярі з булочками над домашнім завданням, а далі вже ми, дорослі, із хот-догами над клавіатурою. Картина, коли мама кличе малюка, який весело стрибає з однолітками, щоб кинути тому у ротика щось їстівне, цілком звична і абсолютно антифізіологічна та антипсихологічна. По-перше, ані дитячий, ані дорослий організм не потребує постійного перетравлення їжі, а особливо тоді, коли перебуває у фізичній активності. По-друге, ми ризикуємо зіпсувати смак до свіжої, щойно зготованої їжі на користь печива й цукерок, знову ж таки створюючи прецедент для перебирання їжею.
До того ж, якщо дитина харчується окремо чимось найкращим і найсмачнішим, що готується і бережеться лише для неї, вона дуже швидко звикає до своєї унікальності й винятковості. А особливі діти можуть вимагати особливих смаколиків. «Найкраще – Танечці», – казала бабуся моєї подруги-сусідки і хапала зі столу шматок торта із прозорою желейкою, щоб метко переправити його до онуччиної тарілки. «Це перша полуниця, вона дорога, не дам – не проси!» – казала вже сама Таня, ховаючи за спину миску з червонобокими ягодами, припорошеними цукром. Скільки себе пам’ятаю, заздрила їй, бо усім мала ділитися з братом, а ще з мамою і татом. «Усі хочуть смачного», – говорила мама і вділяла кожному порівну мандаринових скибок. Але сильнішим за заздрість було моє щире здивування і подекуди переляк: чому Таня так верещить, тупає ногами і відкидає посуд, якщо чогось хоче або не хоче їсти? Якось і собі спробувала. Мама мовчки переклала вміст моєї тарілки татові, а запльований компот
